— Не знаю. Як пощастить.
Не надто чесно, але ж не казати йому, що шансів практично немає. Я б і не зміг. Лорд, проте, аж ослаб, ніби я сказав усе як є.
— Лайно, — шепоче він. — Треба ж було так вляпатися...
Я мовчу. Власне безсилля пожирає мене. Скоро залишаться самі лише кістки. Після смерті Вовка — доволі знайоме відчуття. Свого часу виявилося, що я цілком можу з ним жити. Тепер мені доведеться пройти через це знову, втішаючи себе тим, що бувало й гірше. Принаймні Лорд залишиться живий.
— Слухай, — каже він. — Ти пив коли-небудь «Дорогу…»?
— Ні. Навіть не пробував. Ні «Дорогу…», ні «Білу веселку», ні «Чотири сходинки».
Лорд дивиться дивно. Його розпирає від бажання щось розповісти, і в той же час він боїться це робити.
— А ти повіриш, якщо я скажу, що потрапив чорт знає куди та прожив там щонайменше чотири місяці?
Запитує — і відводить погляд. Пальці терзають краєчок ковдри, губи кривляться в посмішці, так ніби я вже вибухнув протестуючим кудкудаканням, перехрестився граблями й зімлів.
Чи вірю я? Дивлюся уважніше — і помічаю те, що мало впасти мені в очі відразу, якби я не відволікався вівсянкою. Він виглядає старшим. Зникли останні сліди юнацької пухкості, ніжний овал обличчя наче стесали. Лице стало жорсткішим. Тепер уже не скажеш, що йому ще немає двадцяти. Невизначеність віку — основна прикмета стрибуна — проступає в ньому так чітко, що залишається тільки вилаятися. Бо не розгледіти такого може хіба що Чорний. Моє обурення, мабуть, вгадується неозброєним оком, бо Лорд посміхається ще презирливіше:
— Ну так, звичайно. Тепер ти теж думаєш, що я збожеволів.
— Я думаю, що збожеволів сам. Що мені давно пора на звалище! Господи, не розгледіти стрибуна з двох кроків! Яким же треба бути ідіотом!
Він здивовано кліпає:
— Що сталося, Сфінксе?
Беру себе в руки. Якого біса я сюди приперся? Знищувати чужу вечерю? Знемагати від сонливості, нічого довкола не помічаючи, а помітивши, після того як тицьнули носом, лаятися? Людина поділилася зі мною найсокровеннішим, і як я на це реагую?
Заплющую очі. Про деякі речі не прийнято говорити прямо, але раз уже ти зіпсував усе, що міг, треба якось розплачуватися.
— Це була покинута місцевість, — кажу скоромовкою, не відкриваючи очей, — роздовбана траса, навколо — поля, подекуди трапляються хатинки. Переважна більшість — забиті. З основних прикмет... Ну, хіба що кафе при дорозі. Воно стримить десь там на узбіччі. По-моєму, на нього виходить кожен другий стрибун. Деякі натикаються і на заправку, але рідше...
Паморочиться голова. Зовсім трохи, але це тривожна ознака.
— Вибач, Лорде. Про це можна довго говорити. Я не знаю, що було з тобою потім, і куди ти потрапив, але дорога на «той бік Дому» для всіх починається однаково. Тобто майже для всіх. Я вгадав?
Перестаю примружуватися. Очі Лорда зайняли половину обличчя. Як у сновиди, якого зненацька розбудили. Саме час з’явитися Янові й наткнутися на його божевільний погляд. Неспокійно озираюся на двері.
— Усе, Лорде. Зосередься. Ти нічого не чув. Дай спокій ковдрі, порахуй до ста, випий молока. Ян обіцяв зайти. Будеш так дико витріщатися, тебе нашпигують таблетками та запакують у гамівну сорочку.
Лорд судомно киває, щосили намагаючись зробити, як я порадив. Здається, навіть рахує до ста. Принаймні вираз його обличчя — відповідний. Дійшовши, за моїми прикидками, до вісімдесяти шести, він не витримує:
— Ти ж ніколи не пив нічого такого! Звідки ти знаєш?
— Дім — дивне місце, Лорде, — кажу я. — Тут у людей подібні глюки. Принаймні починаються вони подібно. І зовсім не обов’язково щось пити або жувати. Я навіть думаю, що якщо котрусь із тих сумішей, над якими в нас чаклують так звані «знавці», винести в зовнішність і кого-небудь там нею пригостити, нічого особливого не станеться. Ну, може, живіт поболить. Ні в чому не можна бути впевненим, звичайно, але мені так здається. Можливо, я помиляюся.
— То це не я збожеволів? — уже спокійніше уточнює Лорд. — Тобто не я один?
— Останнє твердження є ближчим до істини, — погоджуюсь я.
Тут нарешті з’являється Янус. Лорд старанно імітує безтурботність. Я випрямляюся, жалісливий і співчутливий, немов бабуся, що дорвалася до улюбленого внука.
— Як ви тут? — цікавиться Ян. — Ще не б’єтеся?
Ми дружно протестуємо. Подивившись на піднос із порожньою тарілкою, Ян задоволено киває.
— Можеш залишитися ще ненадовго, — каже він мені. — Півгодини, не більше.
Ян зникає.
Тепер можна стирчати в палаті у Лорда хоч до завтрашнього ранку, ніякі Павучихи не прийдуть, щоб мене звідси виперти.