— Дай цигарку! — канючить Лорд, щойно за Янусом грюкнули двері.
Лізу граблею до кишені. Вона там успішно застрягає і вовтузиться, наче дурна комаха, без ніякого сенсу. Лорд притягує мене до себе, звільняє бідну кінцівку і виймає сигарети. Запальничку ми знаходимо в іншій кишені. Я злізаю з ліжка й сідаю на підлогу спиною до тумбочки. Дружно затягуємося. Лорд — жадібно. Я — приречено.
— Розкажеш?
Певно, зверху моє похитування лисиною виглядає особливо гнітюче.
— Вибач. Не можу. Про це не говорять.
— Я чомусь так і думав. Закони Дому, щоб їх усі розперезабули, так?
— Ніяких законів. Усе виходить саме собою. Я, наприклад, не забобонний, але цілком може статися, що якщо я зараз почну ділитися з тобою враженнями, то мій наступний візит «на той бік» закінчиться не дуже добре. Правда, я в ті краї не збираюся, але хто може знати? Про такі речі ніхто нічого до пуття не знає. А базікати про те, чого не розумієш, не варто.
Деякий час ми мовчки куримо. Лінолеум піді мною поцяткований слідами ліжкових коліщаток, стіни, на метр облицьовані білими кахлями, засліплюють, відображаючи світло ламп. Я відчуваю, що я в невідповідній обстановці, в невідповідному місці та що розмовляю на невідповідні теми.
Без сумніву, тема ще не закрита. Лорд надто схвильований, щоб пригальмувати тільки тому, що я його про це попросив. Я не сумніваюсь і в тому, що так чи інакше, рано чи пізно мені це вилізе боком. Поперек мерзне, у хребет врізається ручка від шухляди на тумбочці, але моя втома перейшла в заціпеніння, я просто не в змозі зрушити з місця.
— Звідки ти знаєш про інших? — запитує Лорд. — Усе-таки хтось щось розповідає?
Це називається «підкрастися полегеньку». Начебто зовсім і не про те говоримо — але в той же час, а про що ж іще? Задираю голову, проте бачу тільки його лікоть і сизі цівочки диму. Попіл він струшує в тарілку з-під вівсянки. Варварство, та це таки краще, ніж бруднити простирадла. Заздрісно думаю, що мені свого часу ніхто нічого пояснювати не спромігся. В якій би формі я не ставив свої запитання. З якого кінця не заходив би, хоч як майстерно не підкрадався б до теми. У моєму випадку це було просто безглуздо.
— Слухай, Лорде, — кажу миролюбно. — Спробуй відповісти на своє запитання сам. Ти ж не Куряка. Подумай гарненько.
Метод Сліпого. Хоча він помер би від здивування, почувши, як я його застосовую. Він у таких ситуаціях промовисто мовчав. Мені належало розчути сакраментальне «думай сам» у його мовчанні, подумати і, дійшовши якихось висновків, тримати їх при собі. Дуже зручно. Якби Блідому довелося вчити кого-небудь плавати, він просто закинув би об’єкт навчання подалі у воду та сів би чекати. Єдиний продукт такої радикальної системи освіти — я сам, і можна тільки захоплюватися моєю живучістю.
Поки я подумки недобрим словом згадую роки свого учнівства, Лордові свінуло:
— Ніч Казок?
І похвали в системі навчання Сліпого також не заохочувалися, та все ж я — не він.
— Знаєш, як вона раніше називалася? «Ніч, коли можна говорити». Занадто прозоро, правда?
— Вірші, пісні... — бурмоче Лорд. — Хтось міг проговорюватися сп’яну. Пісні нетверезого Табакі іноді звучать дуже дивно...
Я обертаюся до нього і кладу підборіддя на край ліжка. Зручна й ризикована поза. Можна ненароком задрімати. Лорд ніколи мені цього не пробачить.
— Ну? — питаю сонно. — Ще? У тебе добре виходить. Про п’яних ти вгадав. Про пісні теж. Можна ще в який-небудь четвер відвідати збіговисько поетів у старій пральні. Витерпіти півтори години сумовитих завивань і дізнатися що-небудь цікаве. Але це на любителя.
Лорд іще якийсь час розмірковує.
— Вичерпався, — зізнається він нарешті. — Більше нічого не можу вгадати. Хіба що хто-небудь не дуже забобонний і говорить на ці теми вголос.
Я розумію, що він дійсно вичерпався. Обличчя в нього змучене.
— Стіни, — кажу я, зглянувшись. — Ти читаєш усе, що на них написано? І ніхто не читає. Крім тих, хто знає, що шукає та де дивитися. Ось ти картяр. Ти знаєш, де проставляються результати ігор — правильно? Некартярі їх і за рік не знайдуть.
Лорд хапається за голову:
— Звичайно! Який я ідіот! Я ж і сам сто разів...
Усе. Найближчі декілька днів ми будемо споглядати однозграйника, котрий прилипає до коридорних стін. І зішкрібати його в обідню перерву. Я раптом похоплююся, що, швидше за все, ніяких зайвих кількох днів у нього не буде, і ця думка наганяє на мене холод. Ні стін, ні, тим більше, поетичних збіговиськ. Я просто забув про це, намагаючись триматися спокійно. Перестарався. У грудях ниє щемке відчуття втрати. Недоречне в присутності Лорда, який поки що — тут.