— Знаєш, — кажу я, — що означає те, що трапилося з тобою? Що Дім узяв тебе. Впустив у себе. Де б ти не був, ти тепер — його частина. А він не любить, коли його частини десь розкидані. Він притягує їх назад. Тому не все втрачено.
Лорд морщиться, вчавлюючи недопалок у багатостраждальну тарілку.
— А ти сам у це віриш? Чи просто намагаєшся мене втішити?
— Взагалі-то я себе намагаюся втішити. Але ще Сивий говорив: слова, які сказано, щось означають, навіть якщо ти нічого не мав на увазі.
Він сміється, виловлюючи з пачки нову сигарету:
— Не знаю, хто такий цей Сивий, але раз він щось таке говорив, я, либонь, цим і втішуся. Якщо вдуматися, «Сивий» звучить не гірше, ніж «Арістотель». А ти лягай, поспи тут, якщо хочеш. Вигляд у тебе такий, ніби ти не доберешся до спальні.
Поспати в Могильнику? Чому б і ні. Якщо Лордові не хочеться залишатися на самоті. Підводжусь і пересідаю на сусіднє ліжко. Їх тут два, як навмисне. І друге теж застелене.
— Ти правий. Співрозмовник з мене зараз нікудишній, а до спальні я дійсно можу не дійти.
Простягнувшись на ліжку, заправленому ковдрою асфальтового кольору, я відчуваю невимовне блаженство.
— Дякую, — шепочу, вже заплющивши очі. — Ти вдруге за день рятуєш мені життя.
Він знову сміється.
— Сфінксе, — я так і не зрозумів, відразу він мене покликав, чи мені все ж вдалося трохи поспати, — скажи, а я зможу ходити на «той бік» з інших місць? Із зовнішності?
Видряпуюся зі сну, але водночас намагаюся втримати його, ніби теплу ковдру, яку з мене стягують.
— Що? Не знаю, — власний голос здається чужим, він заглушений ковдрою, якої немає, — ніхто не перевіряв, не було кому. І знаєш що... Ті місця не такі безневинні, як тобі могло здатися. Серед них трапляються досить моторошні. Я просто вирахував, що там ти не протримався й двох місяців...
Я бубоню щось іще, адже те, про що він запитує, — важливо, відтак треба було б пояснити... Але навалюється сон, обліплює лице липкими грудками вати, які заважають говорити, і я, непомітно для себе, провалююся в нього. У важкий, недобрий сон, в якому чоловік зі сталевими передніми зубами та лицем, вкритим дрібними шрамами, називає мене «маленьким виродком», б’є за кожну провину й обіцяє згодувати своїм доберманам, яких у нього аж п’ять. П’ять худих, гостромордих, несамовитих псів у переносних клітках. До моїх обов’язків входить годувати їх і прибирати за ними, я ненавиджу їх майже так само сильно, як і нашого спільного господаря, а вони відповідають мені тим же. Мені тринадцять років, я безпорадний, самотній і знаю, що ніхто мене не врятує. Це він привчив мене до пива. Просто в його чортовому пікапі ніколи не було води...
Прокидаюся різко, ніби від ляпаса, здається, навіть з криком, і зриваюся, мокрий від старого кошмару, з реготом, що відлунює у вухах. Нутряне «хо-хо-хо» завдає якогось майже фізичного болю…
У палаті напівтемрява, світиться тільки нічник над ліжком Лорда. Золотоголовий добиває мою пачку, сидячи в тій же позі, дуже прямий і замислений. Запах тютюну повністю перебив запах медикаментів Могильника, тепер його не вижене ніяке провітрювання.
— З пробудженням, — без особливого ентузіазму вітає мене Лорд.
Я нагинаюся до постелі, яка ще зберегла відбиток мого тіла, до вологої плями там, де покоїлася моя потилиця, і витираю лоб об шорсткаву ковдру. Потім іду до Лорда. Кістки ниють, ніби, поки я спав, хтось по мені потовкся, що насправді є недалеким від істини. Лорд подає мені коротенький недопалок:
— Вибач, більше не залишилося. Робити було нічого. Тут ще й вечерю принесли...
І нічого не сказали про дим і мою персону, яка опочила в недозволеному місці? Краса — жахлива сила. Діє навіть на Павучих. А на них майже ніщо не діє.
Лорд вставляє недопалок мені в затискач, уникаючи дивитися в очі:
— Ти кричав уві сні. Й говорив. Страшні речі.
Я затягуюся, чухаючи граблезубцем брову, яка розсвербілася під пластиром.
— Могильник на мене погано діє. Майже завжди. Не варто було тут засинати.
— Хто цей чоловік? Він існує?
Кахельне облицювання стін ледве вловним відлунням відбиває наші голоси.
— Може бути. На «тому боці». Якщо його досі ніхто не прибив. Давай не будемо про нього говорити.
— Давай, — Лорд відкидає волосся з обличчя та нарешті дивиться мені в очі. Неначе бачить уперше. — Уже пізно. Тобі, напевно, пора. Якщо вхід не замкнено.