Зануда та Плаксій відразу перестали барабанити. Спортсмен мимохіть глянув поверх журналу.
— Пампуше, поясни ось цим, що я давно Спортсмен, — сказав він.
Рум’яний і щокатий, подібний на вгодоване порося, той походжав перед ними, не даючи ввійти, а вони чекали на порозі, поки йому це набридне.
— Ось що, — зупинився Пампух і підтягнув штани. — Твоє ліжко, матусина дитинко, ми віддали новачкові. Фокусникові. Так що будеш спати в тій іншій кімнаті. І скажи дякую, що взагалі не відправляємо до візочників.
Стрибунець, який давно помітив на своєму ліжку чужі речі, промовчав.
— Нам тут усякі здохляки, такі, як ти, не потрібні, — закінчив Пампух. — І такі, як він! — палець Пампуха перемістився на Вовка. — Такі, як він, просто взагалі не потрібні.
— Це Спортсмен придумав? — запитав Вовк.
Спортсмен не опустився до відповіді. Тільки простягнувся на весь зріст, позіхнув і перегорнув сторінку.
— Хвостик у нас тепер із ручками, — пробурмотів він, не відриваючись від журналу. — Чудасія...
Стрибунець подивився на свої протези й почервонів. Очі Вовка лиховісно звузилися.
Пампух крутився навколо них, нічого не помічаючи.
— Давайте, котіться. Тут кімната зграї. Вона не для всяких здохляків, які шастають Могильниками.
Вовк відштовхнув його.
— Добре, я здохляк, — сказав він з відразою в голосі. — А ви всі здоровані. Особливо ти й Чемпіон. Чи як там його тепер називають... Блондин. Значить, так. Раз уже ви нас звідси виперли, ми будемо жити в тій кімнаті за своїми здохляцькими законами, і нехай усякі здоровані, такі як ви, до нас не лізуть. Зрозуміло?
Стрибунцеві не терпілося забратися геть. Він непомітно наступив Вовкові на ногу.
— Годі вже, Вовче. Пішли звідси.
Вовк підняв сумки.
— Ми йдемо, — попередив він. — До себе в кімнату. Хто не вважає себе здорованем, може перебиратися до нас. Місця купа.
Зануда і Плаксій розгублено постукали по каструлях.
— Гей! — обурився Пухир, під’їжджаючи до Вовка на роликах. — Що значить «ваша кімната»? Я теж там сплю, між іншим.
— Більше не спиш, — відрізав Вовк. — Ти ж здоровань, так?
Пухир роздивився себе.
— Не знаю. Не впевнений.
— Ну, досить тут розпоряджатися, — Спортсмен трохи піднявся на ліжку, відклавши журнал. — Знахабніли! Котіться на всі чотири сторони, а Пухир, де захоче, там і спатиме, не вам йому вказувати!
Зграя мовчала. Новачок на милицях, який умів показувати фокуси, сумно дивився на Стрибунця. Йому теж хочеться піти з нами, здогадався Стрибунець. Але йому дісталося моє ліжко. Його тепер не відпустять.
Вони вийшли на коридор, і хтось запізніло засвистів їм услід.
Стрибунець засміявся:
— Якраз цього я й хотів.
— Знаю, — сказав Вовк.
Вони увійшли в сусідні двері, й Вовк увімкнув світло. Кімната була гола та потворна. Два ряди залізних ліжок зі згорнутими матрацами, й тільки три з них застелені. Сліпий, який сидів на підлозі біля стіни, підняв голову. Він узагалі не підріс, хоча, можливо, по ньому просто не було видно. Тільки волосся стало довшим. Мода на фуфайки з написами до нього не докотилася. Він був у картатій сорочці з плеча когось дорослого. Властиво, в сорочці Лося, яка була для нього занадто довгою.
— Привіт, Сліпий! — радісно сказав Стрибунець. — Це я. І Вовк. Нас вигнали сюди. А ти вже тут!
— Привіт, — привітався Вовк, опускаючи на підлогу сумки.
— Привіт, — прошелестів Сліпий.
Вовк роззирнувся по кімнаті.
— Сумно, — сказав він. — Але ми сотворимо тут райські кущі.
Стрибунець стрепенувся.
— І я зможу посотворювати?
Йому не терпілося випробувати протези.
— Я ж сказав: «Ми», — кивнув Вовк. — Усі, хто житиме тут. Сліпий, ти не проти?
Сліпий уважно слухав, трохи схиливши голову.
— Ні. Сотворюйте, що хочете.
Вовк підійшов до застелених ліжок.
— Котре тут ліжко Пухиря?
— Друге від вікна.
Вовк згріб речі, що лежали на ліжку, й потягнув їх до дверей. Потім повернувся за білизною.
— Гачка також будемо виселяти? — з надією запитав Стрибунець.
Вовк зупинився.
— Не знаю. Як він сам захоче.
Перетягнувши речі Пухиря в коридор, Вовк повернувся. Мотлохівня за стіною шуміла тупотом і голосами. Вовк підбіг до підвіконня й ліг на нього животом, не звертаючи уваги на пилюку.
Стрибунець прилаштувався поруч. Вовк пожирав подвір’я очима. Він мав вигляд власника. Стрибунець часто бачив таким Сліпого, але Вовка — ще ніколи. «Як вони зможуть ужитися?» — з тривогою подумав він, озираючись на Сліпого.