Стрибунець не зміг втримати пензлика. Вовк обмотав палець протеза ганчіркою і занурив його в фарбу, після чого в шерензі звірів з’явився гігантський дикобраз із кривими голками. Сліпий намалював жирафа, схожого на підйомний кран і порожнього всередині.
Горбач його розфарбував. Коли вони закінчили, фарба була всюди. Газети, одяг, руки, обличчя, волосся, хом’як — усе стало різнобарвним. Лось, який зазирнув перевірити, чому їх не було на вечері, завмер на порозі.
— Боже, — сказав він. — Що робиться!
— Правда, красиво? — шепнув Красуня. — Це ми все самі придумали.
— Я бачу, — сказав Лось. — Ночувати сьогодні будете в мене.
— Ні, — захвилювався Стрибунець, — не можна. Якщо ми підемо, Спортсмен та інші тут усе зіпсують. Ми відкриємо вікна і провітримо. Пахнути зовсім не буде. Будь ласка!
Лось обережно переступив поріг і прилип підошвами до газет.
— Опозиція? — запитав він у Вовка.
Вовк кивнув.
— Вони самі нас виперли.
Лось розглядав замурзані обличчя, підлогу та банки з фарбою, потім перевів погляд на стіну. Хлопчики затамували подих.
— Ось тут у вас, начебто, порожнє місце, — сказав Лось.
Порожнє місце зайняв зелений динозавр з фігурою кенгуру, а костюм Лося прикрасився смарагдовими плямами.
— Так, — заявив Лось, піднімаючись з колін. — Це заразливо. А тепер будемо митися. — Він застромив пензлик у банку з фарбою. — На інші стіни чекає та ж доля?
— Придумаємо що-небудь, — пообіцяв Вовк.
— Не сумніваюся, — сказав Лось. — Відкривайте вікна.
Вони відчинили вікна й прибрали замазані фарбою газети. Лось повів Стрибунця та Красуню відмиватися. Він мив їх по черзі. Як тільки груба щітка відривалася від Стрибунця й накидалася на Красуню, Стрибунець засинав. Серед білих кахлів, під гуркітливим гарячим водоспадом, погойдуючись і впиваючись пальцями ніг у решітку стоку, щоб не впасти. Звиски Красуні, заглушені душем, віддалялися, руки Лося струшували його, з’являлася намилена щітка — і він прокидався. Потім його, загорнутого в рушник, несли кудись, і він уже не спав, але вдавав, що спить, щоби не йти самому. У кімнаті він вистромився з пелехатого кокона.
Горбач, Сліпий і Вовк сиділи рядком на ліжку. Стіна сяяла перед ними майже підсохлою пишнотою, і Стрибунцеві знову стало сумно від того, що Сліпому ніяк не вдасться її побачити. Лось укрив його ковдрою, і Стрибунець причаївся під нею, наче в теплій норі. Голоси жебоніли, перекочуючись через нього, він не розрізняв слів і, вже засинаючи, покликав:
— Сліпий...
До нього підкрався хтось, хто пахнув фарбою.
— Знаєш, — шепнув Стрибунець. — Цей динозавр — він трохи опуклий. Коли висохне, ти зможеш його побачити... Якщо торкнешся...
Хтось, хто пахнув фарбою, щось відповів, але Стрибунець уже не почув. Він спав.
Уранці Вовк вкрутив нові лампочки, щоби було світліше. Для двох склеїли ковпаки з кольорового картону, й Вовк розмалював їх ієрогліфами. Третю протягнули в абажур, відмитий Красунею. Після Красуні його ще раз помив Горбач, але Красуня про це не знав і, проходячи під абажуром, за кожним разом задирав голову, і його осявала щаслива усмішка, він і сам був як лампочка під чорною гривкою. Цілісінький день вони по черзі стерегли кімнату. Стіна зовсім висохла. Зграя Мотлохівні поводилася підозріло тихо. Іноді хтось із них прокрадався до дверей і нипав там, намагаючись зазирнути в замкову щілину. Іноді вони стукали та втікали ще до того, як двері встигали відчинити.
Вовк і Стрибунець залишилися вартувати на час обіду. Вовк сидів на підвіконні й дивився у вікно. Стрибунець лежав на ліжку. В акваріумі шарудів хом’як. За стіною було незвично тихо. У двері постукали. Вовк, який відкривав двері весь ранок, щоб виявити за порогом порожнечу й почути тупіт ніг утікачів, не зрушив з місця.
— І навіть під час обіду не заспокоїлися, — сказав він. — Як маленькі.
Стукіт повторився. Стрибунець підвівся.
— Можна? — запитав писклявий голос, і в щілину, яка утворилася, просунулася вухата голова.
Стрибунець змружив очі. Потім розплющив.
— Це що — візочник?
— Так, — сказав гість. — Дивно, правда? — і заїхав до кімнати.
Візочник Смердючка був видатною особистістю. Стрибунець багато чого про нього чув, хоча ніколи не бачив зблизька. Знаючі люди стверджували, що Смердючка — найзловмисніший візочник у Домі. Молодші ходячі всіх візочників вважали зловмисними й вередливими, але Смердючку таким вважали навіть самі візочники. Бо він таким і був. Дивлячись на нього, вихователі з тугою підраховували, скільки років залишилося до пенсії. Сусіди по кімнаті мріяли його задушити. Смердючці було дев’ять років, але за своє коротке життя він встиг дуже багато. Погана слава бігла попереду нього.