— Я приїхав подивитися, — сказав Смердючка. — Ви будете проганяти?
— Дивися, — дозволив Вовк. — Якщо тобі справді цікаво.
Смердючка втупився в стіну. Стрибунець із Вовком втупилися в Смердючку. Смердючка був маленький, негарний, з величезними недоладними вухами та величезними круглими очима. На рожевій сорочці темніли жирні плями, а таких брудних рук, як у нього, Стрибунець ще ні в кого не бачив. І все ж таки було приємно, що візочник приїхав спеціально, щоби подивитися на їхню стіну.
— Подобається? — запитав Стрибунець.
Смердючка відвернувся від стіни.
— Не знаю. Може, якраз і подобається. А може, якраз і ні. Ви тепер що — окрема зграя? Зі своєю окремою кімнатою, так?
«Усе знає», — здивувався Стрибунець.
— Ми не зграя, — сказав Вовк. — Ми — Чумні Здохляки. Ми поширюємо чумну заразу. Так і передай усім, хто питатиме.
— О-о! — великі очі Смердючки спалахнули, і він став нагадувати сову на полюванні. — Гарна назва. Я це запам’ятаю, — він озирнувся. — У вас тільки п’ять ліжок застелені. Мало вас самих для цілої кімнати.
— Ну і що? Щоб поширювати заразу, нас цілком вистачає.
— Це так, — Смердючка знічено поколупав брудну долоню. — Я просто подумав... Може, вам іще одного Чумного Здохляка треба? Я б не відмовився. Я б також заразу поширював. Це я вмію.
Стрибунець подивився на Вовка. Вовк подивився на Стрибунця.
«Зараз Вовк погодиться, — з жахом подумав Стрибунець. — Він же може й не знати, що воно таке — Смердючка. Його занадто довго протримали в Могильнику».
Але Вовк, вочевидь, знав.
— Нікого нам не треба, — сказав він.
Смердючка, здається, іншої відповіді й не чекав. Але він продовжував дивитися на Стрибунця. Його круглі совині очі були занадто великими, майже бездонними, якщо дивитися в них довго. Вони сяяли дивним, заманливим світлом, як небо, наїжачене зірками. Стрибунець дивився довше, ніж треба було. Сяйво притягнуло його.
— Приїжджай, — сказав він неслухняними губами. — Якщо хочеш…
Смердючка закліпав, і сяйво далеких зірок загасло. Він витер брудною долонею ніс. Засопів і показав парканчик гострих зубів.
— Я тільки поїду за речами. Я миттю, — він розвернув візок і поїхав до дверей. На диво прудко. З коридора долинула його переможна пісня. Двері грюкнули.
Стрибунець позадкував і сів на ліжко.
— Що я наробив? — запитав він.
Вовк дивився на двері.
— Нічого такого, — сказав він, — усього лише запросив до нас жити найзнаменитішого капосника в Домі.
Стрибунець мало не розплакався:
— Вовче, чесне слово, я не хотів. Не знаю, як це вийшло. Він дивився-дивився, і я сказав...
— Добре, не переживай, — Вовк сів поруч. — Коли приїде, скажемо, що передумали. Більшістю голосів. Я ж не погодився.
Стрибунець ліг обличчям у подушку. Він почувався жахливо. У свій дім, у свою рідну кімнату, він покликав найприкрішу людину, яку тільки можна було знайти. Ніби навмисне, щоб усе зіпсувати.
Шум тих, хто повертався з їдальні, прокотився коридором, затихаючи та розсіюючись по кімнатах. З ревінням і тупотом промчала зграя Мотлохівні, постукуючи на бігу в їхні двері. Увійшов Горбач із великим пакетом бутербродів. За ним — Сліпий із двома пляшками молока. Красуня скромно плентався позаду всіх, і в руках у нього нічого не було.
— Ми принесли сосиски, — весело почав Горбач і затнувся. — Щось трапилося? — запитав він пошепки. — Чого ви такі нещасні сидите?
— У нас був візочник Смердючка, — пояснив Вовк. — Стрибунець дозволив йому переселитися до нас. Так вийшло. Він не хотів.
— Смердючка? — в один голос жахнулися Горбач і Сліпий.
У Стрибунця залоскотало в носі. Він мовчки дивився в підлогу.
— Давайте скажемо, що це був жарт, — запропонував Горбач. — Скажемо — Стрибунець пожартував. Ти ж і справді пожартував, Стрибунцю?
Стрибунець дивився в підлогу, щосили намагаючись не розплакатися.
— Що-небудь придумаємо, — невпевнено сказав Вовк. — Може, він сам пожартував і не приїде. Коли таке бувало, щоб візочник просився до ходячих. Скажемо — випадково вирвалося. Багато що можна сказати. Головне, щоб він забрався геть.