Смердючка попросив дозволу намалювати що-небудь на стіні. Вовк витягнув банки з фарбою й виділив йому куток. Смердючка малював довго. Олівцем, потім гуашшю — до самого обіду його не було чутно, тільки з малювального кута долинали зітхання та шурхіт, які свідчили про муки творчості.
Вовк роздобув у когось самовчитель гри на гітарі. Він читав його дуже уважно, але Стрибунцеві здалося, що йому не вдається зосередитися. Красуня розжився апельсином і сидів з ним перед соковитискачем, не наважуючись увімкнути. Стрибунець і Горбач встановили на тумбочці друкарську машинку — ще один дар ящика, яким ніхто, крім Стрибунця, не зацікавився. Стрибунець відразу зрозумів, що ця машинка потрібна йому.
Влучити пальцем протеза по клавіші з буквою набагато легше, ніж цю ж таки букву намалювати так, щоби хто-небудь зміг здогадатися, котра саме буква малася на увазі. Ручки вислизали зі штучних пальців, букви виходили рваними й кострубатими. Тому, побачивши машинку, Стрибунець зрадів і попросив поставити її на свою тумбочку. Поки Горбач заправляв у неї аркуші паперу й друкував на них усе підряд, він уявляв, якого листа напише до Рудої та Смерті, та як вкине його в лазаретну скриньку — спеціальну скриньку для листів, що висіла біля дверей до лазарета. У Мотлохівні шуміли набагато голосніше, ніж зазвичай.
— Може, готуються на нас напасти? — сказав Горбач.
— А може, нападають один на одного? — припустив Стрибунець.
Горбач відстукав слово «напад».
— А може, це руйнується імперія Спортсмена, — сказав Вовк. — І зараз у нас полетять її осколки.
У двері хтось тихо пошкрібся.
— Ну ось, — сказав Вовк. — Що я казав? Уже летять.
Красуня злякано сховав апельсин за спину.
— Або все ж таки за ящиком прийшли, — сказав Сліпий.
Однак це був Фокусник. Сумний Фокусник у смугастій сорочці, з милицею під пахвою та з білизняним мішком.
— Добридень, — сказав він. — Можна увійти?
Він нагадував людину, яка втекла від біди.
— Там що, справді щось повалилося? — злякався Горбач.
— Тебе відпустили? — здивувався Стрибунець. — Я думав, не відпустять.
— Там два новачки водночас прибули, — сором’язливо пояснив Фокусник. — Я зібрався — і відразу сюди. Їм тепер не до мене, а я давно хотів до вас. Можна мені залишитися? — він скосив погляд на стіну й швидко відвів очі.
— А що-небудь корисне ти приніс? — поцікавився Смердючка.
— Він уміє фокуси показувати, — швидко сказав Стрибунець, червоніючи за Смердючку. — З хусткою і з картами. І з чим завгодно.
— Проходь, — сказав Вовк. — Вибирай ліжко. А що за новачки?
Фокусник, постукуючи милицею, пройшов до вільного ліжка і поклав на нього речі.
— Один нормальний, — сказав він. — А другий страшний. З родимкою. Неначе його шоколадом облили. Майже ціле лице, — Фокусник прикрив долонею обличчя. — Ой, гітара! — охнув він, опускаючи руку та прикипаючи поглядом до гітари на подушці Вовка. — Звідки?
— Умієш? — тут же поцікавився Вовк.
Фокусник кивнув. Він дивився тільки на гітару.
— Пощастило, — зрадів Вовк. — Я вже боявся, що звихнуся з цим самовчителем. Давай, зіграй що-небудь.
Фокусник процокав до ліжка. Вовк поступився йому місцем.
Примощуючись з гітарою, Фокусник діловито відкашлявся, ніби збирався співати.
— Смак меду, — оголосив він.
Стрибунцеві відразу згадалося, що й фокуси свої він оголошував спеціальним, не своїм голосом. Фокусник заграв і таки дійсно заспівав, хоча співати його ніхто не просив, але йому, вочевидь, хотілося показати всі свої таланти відразу. Голос у нього був тонкий і пронизливий, грав він упевнено — і співав також. Видно було, що він по-справжньому вміє грати та співати й не соромиться свого голосу. Навколо нього зібралися всі, крім Смердючки, який продовжував малювати.
— Повернуся до меду і до тебе, — виводив Фокусник трагічним фальцетом, розгойдуючись над гітарою, і сам собі підспівував, — турум-турум, — трусив волоссям і відчужено дивився на стіну. Наприкінці пісні голос його став зовсім хрипким, а очі зволожилися. Наступну пісню він тільки грав і навіть оголошувати її не став. Третю пісню він назвав «Танго смерті» — і на ній уперше збився. Стрибунцеві від пісень Фокусника стало сумно, іншим, як йому здалося, також.
— Ще я на скрипці вмію, — сказав Фокусник, розквитавшись із «Танго смерті». — І на трубі. І на акордеоні. Трішечки.
— Коли ти тільки встиг? — здивувався Вовк.
Фокусник скромно потринькав струною.