— Та так якось… Устиг…
Самовдоволення раптом зникло з його лисячого личка, воно жалібно скривилося, і Фокусник відвернувся.
«Згадав щось зовнішнє, — подумав Стрибунець. — Щось гарне».
Йому стало шкода Фокусника, й він попросив:
— Покажи фокус із хусткою. Той твій, найкращий.
Фокусник занишпорив по кишенях.
— Не завжди виходить, — попередив він. — Мало тренуюся.
Смердючка від’їхав від стіни і з цікавістю дивився на Фокусника. За його спиною, у відведеному йому кутку, відкрилося щось страшне — з вивернутими ніздрями, пухирчасте й окате. Усі відразу побачили це «щось» і забули про фокуси.
Фокусник перестав шукати хустку.
— Це хто? — запитав Вовк нажахано. — Ти кого намалював?
— Це гоблін, — радісно повідомив Смердючка. — На повний зріст. — Правда, гарнесенький?
— Так, — сказав Горбач. — Хоч бери й завішуй.
Смердючка поставився до цього як до компліменту.
— Ні, правда? — запитав він. — Кров стигне?
— Ага, стигне, — погодився Горбач. — Але ще сильніше застигне, якщо забрести в той куток уночі з ліхтариком.
Смердючка захихикав.
— Покажи, як робити сік, — попросив його Красуня, простягаючи апельсин.
Смердючка схопив апельсин і швидко обрав. Розділив на дольки та, давлячись ними, пояснив ошелешеному Красуні:
— Малувато тут для соку. Краще просто так з’їсти.
Він великодушно простягнув Красуні одну мокру, розчавлену дольку:
— Їж, це корисно. Купа вітаміну С.
Куряка
Тиша. Запах пилюки й вогкості. Ось що таке Перехрестя вночі. Я сидів біля кадоба, в якому росло щось обгризене та пересохле, торкався цього скелета рослини й читав написи, які вкривали кадіб згори до самого низу. Кабан, Тополя, Цвях... Усі прізвиська незнайомі. Букви почорніли й нагадували збляклий орнамент. Але дещо можна було розібрати.
Перехрестя освітлювалося двома настінними лампами. Одна — з бордовим абажуром — освітлювала куток з телевізором. Друга — з надтріснутим синім плафоном — низеньке, провалене всередину крісло біля протилежної стіни. А вся центральна частина — з диваном, напівзасохлими рослинами та мною — потопала в напівтемряві.
Тому читав я практично на дотик, уявляючи себе Сліпим. Іноді за допомогою запальнички. Доволі безглузде заняття. Але це краще, ніж нічого.
«Кистепері риби вимерли не до кінця», — спантеличив мене черговий напис. Відразу після нього якийсь Завр повідомляв: «Пішов стежкою койотів». Куди — не уточнив. Напевно, також вимирати. Нижче був вірш. Присвячений дівчині. «Твоїм рукам, твоїм ногам, тарам-парам-тарам-парам...» Вірш здивував мене сильніше, ніж незнайомі прізвиська. Жахливо неоковирний, він був присвячений якійсь конкретній дівчині. Інакше автор не згадував би «прегарні рябуваті коси». Я не зовсім зрозумів, що означає «рябуваті», але це явно був не той колір, яким прийнято захоплюватися.
Ми з дівчатами спілкувалися мало. Точніше, взагалі не спілкувалися. Хоча їхній корпус з’єднувався з нашим загальними сходами, наскільки я знав, до них ніхто ніколи не піднімався. У своєму корпусі вони жили на третьому поверсі, який у нашому займали вихователі. На другому розташовувався лазарет, а що було на першому, я не знав. Мабуть, таємничий басейн з вічним ремонтом. Ми з дівчатами перетиналися тільки в кінозалі на суботніх сеансах. Вони сиділи окремо й у розмови не вступали. На подвір’ї гуляли тільки по території, яка прилягала до їхнього ґанку. Я не знав, хто встановив аж такі суворі правила, але здогадувався, що не дирекція. Інакше їх би порушували. А їх не порушували.
У вірші йшлося про якісь платівки, котрі було передано. Про книжку: «...її ти зронила мені на чоло, легенько повівши плечем...» Упустити книгу кому-небудь на чоло можна лише в бібліотеці, стоячи на драбині. А дівчата загальною бібліотекою не користувалися.
Що довше я над цим замислювався, то ставало цікавіше. Згадалася сценка, яку я спостерігав одного разу на подвір’ї в перший місяць після зарахування сюди.
Красуня з третьої та дівчина-візочниця, чийого прізвиська я не знав, грали в м’яча. Це була найдивніша гра на світі. Чорнява, малесенька дівчина з білим, немовби порцеляновим личком, кидала з ґанку тенісний м’ячик. Трішечки згодом якимось дивом (у ролі невмілого дива виступав Красуня) м’ячик залітав назад на ґанок. Правда, частіше Красуні не вдавалося його докинути. Тоді дівчина з’їжджала вниз і шукала свою іграшку десь у кущах. За півгодини Красуня влучив м’ячиком їй до ніг усього чотири рази, та й то, по-моєму, випадково, а вона за кожним разом посміхалася. Здавалося, що посміхається дівчина власним радісним думкам, тому що ні вона, ні Красуня одне на одного не дивилися. Тільки на м’ячик. Так, ніби він раз по раз виникав перед ними з потойбічного світу. Особливо добре це вдавалося дівчині. Красуня, як не крути, збивався, і починав відстежувати м’ячик іще на чужій території, але вона... Можна було би зняти приголомшливу короткометражку з її участю: «Дівчинка і м’яч. Гра з невидимкою». Мене зачарувало це видовище. Тоді я ще не знав, що спостерігаю за закоханими, і ця гра — максимум того, що вони можуть собі дозволити. Мені просто здалося, ніби вони не дуже добре знайомі, відтак соромляться одне одного.