Я згадував той випадок, коли з’явився Чорний. Заспаний, похмурий, у піжамній сорочці на голе тіло та в незашнурованих кедах, які він надяг, наче хатні капці, прим’явши закаблуки. Він підійшов, сильно накульгуючи, й поцікавився, чи знаю я, котра година.
Я не знав. Годинника у мене, як і в будь-кого в четвертій, не було. Тобто якраз у мене годинник був, але глибоко захований, на дні сумки.
— За п’ятнадцять дванадцята, — сказав Чорний. — Скоро вимкнуть коридорне світло, а в тебе, видно, немає ліхтарика. Усі стіни перецілуєш, доки доберешся до спальні.
— Я читаю вірші, — показав я на кадіб. — Дуже незвичайні. Про дівчину. Не можу зрозуміти, хто їх склав. Уяви, тут сказано про те, що їй падала на нього, тобто на того, хто все це пише, книжка, і що вона передавала йому якісь диски. Хто це може бути, як ти думаєш?
Чорний неуважно зиркнув на кадіб.
— Це було сім років тому, — сказав він байдуже. — Минулий випуск. Бачиш, почорніло вже все.
— Он воно що! Кабан, Тополя, Завр — усі вони з минулого випуску, — здогадався я, трохи розчарований таким елементарним поясненням. — Бо я собі якраз думаю, як це — жодної знайомої клички?
— Ти, по-моєму, знайшов єдине місце, де збереглися їхні писульки. Це ще примудритися треба було, — пробурчав Чорний, опускаючись на диван. При цьому він скривився й обережно витягнув ногу перед собою.
— У спальні так тихо… Якась вона наче аж не своя… Ти спав, а я, чого б не торкнувся, чомусь виходило жахливо голосно, — спробував я пояснити свою втечу.
— Та добре, — відмахнувся Чорний. — Що я, хіба не розумію? Прокинувся, мов у домовині. Тихо, темно... Чути навіть, як серце стукає. Мало не закричав з переляку.
Уявити, що такий тип, як Чорний, може кричати з переляку, було важкувато. Я засміявся.
— Ага, — сказав Чорний. — Не віриш.
Він вийняв з кишені пачку «Бонда» й запалив сигарету, а я страшенно здивувався, адже був упевнений, що він не курить.
— Взагалі-то не курю, — підтвердив Чорний. — Тільки коли зовсім хріново. Як нині.
Курив він мовчки і зосереджено, як робив будь-яку справу. Їв, пив, читав... У кожній дії Чорного була ґрунтовність, кожна його дія ніби стверджувала: «Це робиться ось так». Може, тому ніхто ніколи не відривав його від ніяких справ. Коли назріла потреба в попільничці, Чорний так само зосереджено понишпорив під диваном і витягнув звідти пласке мідне блюдце у формі кленового листочка. Старожили іноді виробляли такі фокуси, витягуючи різні предмети з найнесподіваніших місць.
— Слухай, — сказав він, встановлюючи листочок на підлокітнику дивана, — все ніяк не запитаю. Ти чому залишився? Чому не поїхав з ними?
Я замислився. Це було нелегко пояснити. Якщо чесно, мені не хотілося залишати Чорного. Після ранкової розмови зі Сфінксом, коли я побачив, як на нього дивляться, точніше, як намагаються не дивитися... Щось жахливо знайоме було в усьому цьому. Знайоме та неприємне.
— Не знаю, — відповів я. — Напевно, я ще занадто Фазан. Мені навіть уявити важко, як це — пробратися вночі в лазарет без дозволу. З припасами. Для мене це однаково, що відчинити відмичкою кабінет Акули й винести, наприклад, його вогнегасник. Думаю, я був би там зовсім не до речі. І не через те, що боюся. Просто не розумію — для чого.
Чорний кивнув:
— Можеш не продовжувати. Зі мною те саме. Я не пішов би, навіть якби не було цієї історії з Лордом. У таких випадках переважно залишаєшся за сторожа.
Мені здалося, що незважаючи на майбутнє вимкнення світла, Чорний не квапиться звідси піти. Він, здавалося, був не проти поговорити. Хоча, може, у нього просто боліла нога, і він давав собі перепочинок. Я наважився ризикнути й запитати про дещо, що мучило мене після розмови зі Сфінксом.
— Чорний, — сказав я, — про таке трохи незручно запитувати, але чому Сфінкс так тебе не любить?