Чорний закашлявся.
— Вибач, — швидко сказав я. — Просто мені здалося...
— Тобі не здалося, — перебив він. — І ти ще слабо це окреслив. Він мене не просто не любить. Він мене ненавидить. Але в принципі тебе це не стосується, погоджуєшся?
— Вибач, — знову промимрив я. — Звичайно, не стосується.
Чорний з огидою зім’яв недопалок у попільничці.
— Коли Сфінкс іще тільки потрапив у Дім, йому від мене діставалося. Дев’ять років минуло, але він не забув. Злопам’ятний. Це зараз він крутий, а тоді був балуваний матусин синочок. Щоночі ревів у подушку, та від Сліпого — ні на крок. Бувають такі загальні улюбленці. Усі з ними носяться, шмарклі їм витирають...
Я пригадав фотографію з «Мобі Діка». Без Сфінкса. Може, його тоді ще не було в Домі. А може, він десь в іншому місці, за висловом Чорного, «ревів у подушку».
— Ось, — Чорний прибрав попільничку назад під диван, наткнувся там на щось, витягнув рожевого гумового зайця, здивовано на нього поглянув. — Про що це я? А, так. Довга історія. Поки він не з’явився, все було нормально. А потім усе пішло шкереберть. Спочатку йому знадобилася окрема кімната. Потім — окрема компанія. І чого б йому не хотілося, він це отримував. У мене в його чортову кімнату півзграї перебігло. Усі, кого він причарував своїми усмішечками.
Чорний крутив гумового зайця й дивився на нього замислено, ніби бачив перед собою щось зовсім інше.
— З того часу ми з ним один одного не переварюємо. Немудро, звичайно. Ти зараз, певно, думаєш, яка дурня... Дорослі дядьки носяться з дитячими образами. Тільки до тих образ ще багато чого додалося, і весь час додається. Ось як зараз із Лордом. Сфінкс поводиться так, ніби я його порішив. Тоді як насправді я його врятував. І ти думаєш, хтось у цьому зізнається? Як же можна! Правильним є тільки те, що каже Сфінкс. Він у нас найрозумніший, усі інші навіть близько не стояли.
— Він приємний, — обережно висловився я.
— Бачив би ти його в дев’ять років, — пирхнув Чорний. — Просто світоч Дому. Посміхнеться — й усі падають, знепритомнівши. Зараз він уже не той. Сварливим став. Але дещо залишилося. Я ось здивувався, що ти не кинувся за ним у Могильник, висолопивши язика. Зазвичай він саме так на людей діє.
Мені було неприємно слухати те, що говорив Чорний, але, з іншого боку, я сам напросився. І, можливо, в дечому він був правий.
— Тепер Лорда відвезуть звідси? — ніяково змінив я тему.
Чорний обтирав з зайця пилюку. На мене він не дивився.
— Очевидно. Я не піднімав би навколо цього стільки галасу, однак для тутешніх нічого гіршого бути не може. Для них там, у зовнішності, не життя. А я чекаю не дочекаюся випуску. Я в цьому сенсі — біла ворона.
Як заслужена й замучена переслідуваннями біла ворона, я з розумінням кивнув. Тепер я знав, чим Чорний відрізняється від решти.
— Розумію, — сказав я. — Сам півроку був таким.
— Тому мені з тобою легко, — сказав Чорний.
Я знову кивнув. Деякий час ми сиділи мовчки. Взаєморозуміння між нами росло, і ми мовчали, боячись його сполохати. Не те щоб я думав, начебто Чорний у всьому правий. Але говорити з ним виявилося набагато легше, ніж зі Сфінксом чи Горбачем.
— Лорд хвора людина, — сказав раптом Чорний, мабуть, вирішивши висловити все, що йому накипіло. — Кілька років тому намагався накласти на себе руки. Один раз, другий... Це Сфінкс його довів. Муштрував, як солдата на плацу. Ти ось дивуєшся, як він круто повзає, а бачив би, як його ганяв Сфінкс. Ішов ззаду й наступав на ноги, як тільки той зупинявся. Лорд так і повзав, а при тому верещав від люті. Плакав і повз, аж нудило на це дивитися. А Сфінкс ішов ззаду та наступав на нього.
Я навіть змружив очі, коли уявив те, про що він розказував.
— Перестань, Чорний, — попросив я. — Бо це вже якось занадто!
— Звичайно, — погодився Чорний. — Краще не знати. Краще думати, що він лапочка. Дуже зручно, якщо не хочеш виділятися.
Я промовчав. Я намагався змиритися з образом садиста Сфінкса, котрий зі світлою посмішкою на обличчі топче чиїсь ноги. Навіть уявити таке було складно. Водночас я розумів, що Чорний не бреше. І перетравити цю суперечність був просто не в змозі.
— Вибач, Чорний, — сказав я нарешті. — Не хотів тебе перебивати. Напевно, мені дійсно треба знати такі речі, щоб краще... Орієнтуватися, що до чого. Тільки мені треба часу, щоб звикнути… До такої інформації…
— Я не образився, — відповів Чорний. — І не для того тобі все це розповів, щоб ти від Сфінкса сахався. Я про інше. Лорд — псих. Хворий псих. Частково завжди таким був. Частково Сфінкс постарався. Його треба лікувати. І коли Сфінкс починає закочувати мені істерику через те, що я, бачте, повівся з Лордом підло, мене просто сміх бере. Але коли шестеро чоловік, у кого на очах відбувалося те, про що я тобі розповів, — коли ці шестеро з ним погоджуються, мені вже не смішно. Розумієш?