— Так.
Чорний вийняв іще сигарету:
— Хочеться, щоб принаймні хтось у цьому зоопарку мене зрозумів. Принаймні хтось.
Він закурив. Руки з обдертими кісточками пальців тремтіли, й сигарета ніяк не потрапляла на вогонь запальнички.
Я сидів приголомшений, розриваючись між жалістю та злістю. Я його розумів. Навіть занадто добре. Але не хотів розуміти. Це означало знову стати білою вороною. Цього разу — на пару з Чорним. А мені так хотілося бути повноцінним членом зграї. Бути з ними, одним із них...
— Я зрозумів тебе, Чорний. Чесно. Вибач, якщо по мені цього не видно.
— Це ти мені вибач. Не варто було, напевно, ось так відразу все на тебе вивалювати.
Але він зрадів, я це бачив. І зрозумів, що влип. Ходу назад більше не було. Я вибрав Чорного.
Поки я намагався переконати себе, що все не так страшно, Чорний докурив, кинув недопалок за диван і піднявся, намагаючись не опиратися на хвору ногу.
— Поїхали, — сказав він. — Тепер точно до темряви не встигнемо.
Рожевого зайця він заховав до кишені.
Ми не встигли дістатися навіть до другої, коли світло згасло. Два рази блимнуло, і стало темно. Хоч і попереджений, я здригнувся. Чорний мав рацію: якби я лишився сам у цій чорнильній темряві, я просто застряг би там, де вона мене застала. Але в Чорного був ліхтарик. Він віддав його мені, а сам штовхав візок.
Я їхав під враженням від нашої розмови й дорогу, здається, освітлював не дуже добре, тому що Чорний в якусь мить зупинився й звелів мені світити прямо, а не метляти ліхтариком на всі боки. Вибачившись, я підняв ліхтарик вище.
Настінні розписи при його світлі виглядали незвично.
Випливали з темряви фрагментами, більша частина яких здавалася незнайомою, хоч я проїжджав повз них по кілька разів на день. Натрапивши на білого бика, я навіть охнув від несподіванки. Чорний зрозумів і зупинився, даючи мені змогу освітлити малюнок цілком.
Бик вихитувався на тонких ногах-паличках, дивився на нас людськими очима та сумував. Це був найдивовижніший бик на світі. Написаний примітивно, в підкреслено дитячому стилі, він просто вбивав своєю виразністю.
— Який... — прошепотів я.
Чорний ступив крок уперед і пошкріб стіну там, де вона облупилася, позбавивши бика половинки рога.
— Так, — сказав він. — Обсипається. Стервожер підмазав тут усе емульсією, тому він такий бляклий.
Ошелешений образом Стервожера — охоронця настінних малюнків, я тільки промимрив щось у відповідь. Усе-таки Дім був дуже дивним місцем, кожного дня я в цьому заново переконувався.
— Хто його написав?
Чорний подивився здивовано:
— Леопард, само собою. Щоразу забуваю, що ти тут недавно. Його малюнки легко розпізнати.
Подумавши, Чорний додав:
— Леопард був ватажком другої. Зо три роки тому. За два ватажки до Рудого.
Це він сказав неохоче, але я зрозумів, що якщо почну розпитувати, то дізнаюся і подробиці. Незвично усвідомлювати, що на будь-яке питання матимеш чітку, притомну відповідь. Без недомовок, жартиків, згадок про Фазанів і екскурсів в історію Дому.
Подумки я вирішив цим не зловживати. І почав з того, що в тему зникнення Леопарда заглиблюватися не став, тим більше, що відповідь на це запитання крилася в тоні Чорного та в тому, що він уже сказав.
— Є й інші, — розповідав Чорний на ходу. — Інші його малюнки. Майже всі довкола третьої. У другій було більше, але їх замалювали, бо малювали поверх них. Але «Бик» усе одно найкращий. Я його сфотографував кілька разів зі спалахом, правда, вийшло не дуже добре. Треба ще спробувати. Стіни вже котрий рік погрожують перебілити. Тоді його вже не врятуєш.
Біля наших дверей Чорний понишпорив у кишенях і вийняв ключ. Уперше побачивши спальню замкненою, я раптом гостро усвідомив, що ми з Чорним дійсно залишилися самі. Чорний мучився з ключем, який заїдав, я світив на двері. По стіні вздовж дверей тяглися, багатократно повторюючись, літери «Р». Майже орнамент, але якщо придивитися, то все-таки буква. Згадалося, що літери «Р» взагалі трапляються на стінах дуже часто.
— А що означає це «Р»? — запитав я.
— Це наш вихователь, — відповів Чорний. — Ральф. Наш і третьої.
Такого вихователя я не знав, і припустив, що його теж немає серед живих, як і Леопарда, котрий малював на стінах. Кількість небіжчиків Дому росла з загрозливою швидкістю, варто було тільки про що-небудь запитати. Про що-небудь, на перший погляд, абсолютно невинне.