Нас розбудив Сфінкс. Напевно, десь о пів на шосту. Відчинив двері копняком і закричав:
— Їде вершник блідий на блідому коні! Гряде хмара сараняча, гримлять кістьми небіжчики! Дивіться, що діється! — він підбіг до вікна. — Туман сірий, як мишача спинка! Сотні мишачих спинок підкрадаються дедалі ближче і ближче! Скоро зовсім не залишиться землі — тільки туман у сірій фантині. Він почав підповзати до нас іще вночі. Дивіться, поки є змога щось побачити!
«Ніби п’яний», — подумав я, запорпуючись у подушку. Сфінкс залишив туман у спокої, виліз на бильце ліжка і, закинувши ноги навколо жердин, втупився в мене. Абсолютно психованими очима з чорними синцями. Я доволі бадьоро запитав, як поживає Лорд.
— Як улюблений бурундук святого Франциска, — відповів Сфінкс, захихотівши.
— Сфінксе. Ми, між іншим, спимо, — прошелестів Чорний.
— Звичайно, а туман тим часом підповзає!
— Ну то нехай собі повзе на здоров’я.
— Ти думаєш? Ну, нехай. Я попередив.
Табакі вивантажився на ліжко, переповз через мене й узявся за спорудження нічного гнізда. Горбач з Нанеттою в оберемку піднявся до себе. Македонський увімкнув кавоварку. Лері запхав Грубого в його ящик, перекинувши при цьому якийсь бутель і спіткнувшись об тумбочку.
— Боже мій! — простогнав Чорний, вивалюючи на голову подушку.
— Не згадуй імені Божого всує, ти, мерзенна людино.
Сфінкс іще якийсь час видивлявся на мене, хитаючи головою, потім сповз на ліжко й відключився, ніби перегоріла лампочка. Табакі не полінувався — виліз, накрив його, обнюхав і, задоволений, повернувся у своє гніздище з подушок.
Коли через дві години почалася ранкова церемонія одягання, Сфінкса добудитися не змогли. Він не реагував, доки його поплескували і кликали, а коли його поторсали, він загарчав, що зараз відкусить кому-небудь голову, і Горбач дав йому спокій.
Ранок був гидотний. Сірий, наскрізь сльотавий, як слизька шапка якого-небудь гриба. Дверні ручки в такі дні здаються занадто твердими, всяка їжа дряпає піднебіння, жайворонки непристойно активні та не дають спокійно поніжитися в ліжку, а сови всім незадоволені й огризаються на кожне слово. Сфінкс, перший серед потворно активних жайворонків, цього ранку заглух, і його місце у сфері терору зайняв Горбач. Він гасав, ніби справжній псих, кукурікав, дзеленькав дзвіночком, свистів на флейті, тицяв у сплячих ніжками стільців і привалював їх одягом.
Лері, охаючи та стогнучи, звісив зі своєї полиці ноги в дірявих шкарпетках. Табакі щось жував, капаючи на ковдру. Сліпий в ядучо-зеленій майці курив у кватирку. Я запорпувався під ковдру дедалі глибше, розуміючи, що заснути мені все одно не дадуть.
«О-о, дорогаа-а... Будь ласка, повір мені!» — надривався магнітофон. Табакі підспівував півнячим голосом просто мені над вухом. Щоб не промахнутися, він підняв мою ковдру. Довелося вилазити.
Розвертаючи візок біля вікна, я визирнув назовні. Сітки огорожі не було видно. Зникли будинки та вулиці. Стало зовсім тихо. Навіть родичі Нанетти поховалися. Сліпий повернув до мене гостре обличчя. Каламуть у його сірих очах дуже нагадувала ту, що стояла за вікном.
— Мишачі спинки? — запитав він.
— Скоріше, величезні грудки вати, — сказав я. — Або хмари.
Він кивнув і відвернувся.
За сніданком ми пили кип’ячену воду, яка нібито рятує від застуд. Чергова примха дирекції. Після сніданку не було ні музики, ні карт — усі лягли досипати. Тепер уже навіть і подвір’я зникло, а сірі хмари (чи то мишачі спинки?) підповзли аж до самих вікон.
Лорда привезли після обіду.
— Везуть, — повідомив Лері, вриваючись з тупотінням, як дикий мустанг. — Ці всі... Акула й решта…
Рештою виявилися два червонопикі Ящики та — чомусь — Гомер.
Вони закотили в кімнату Лорда, посадовили його на ліжко і стовпилися навколо. Лорд був сонний і похмурий, у лазаретній піжамі — з тих, які стирають лиця й фігури, роблячи всіх однаково жалюгідними. Македонський вийняв з шафи його одяг. Поки Лорд переодягався, директорська свита стояла навколо, витріщаючись.
— Товариші все ж таки, могли б і допомогти, — сказав Гомер.
— Я цього не потребую, — відрізав Лорд, угвинчуючись у джинси.
— Який нервовий хлопчик! — здивувався Гомер. — Нервовий і грубий.
— Якби ж то тільки нервовий, — відгукнувся Акула.
Він шастав очима по кімнаті, вишукуючи, як мені здалося, що-небудь кримінальне, але на видноті якимось дивом не було навіть попільничок, тож він даремно напружувався.