Штовхач-охоронець Цвях завмирав позаду візка. Нарізувач ковбаси (змінна посада) сідав на килимок біля ніг Мавра. Найбільше це нагадувало виїзд тубільного царька за межі рідного поселення. Стрибунцеві завжди хотілося, щоби хто-небудь іще сів поруч і вдарив у барабан, а дівчата щоби погримкотіли торохкалами. Тоді ілюзія була б абсолютною.
У протилежному кутку двору розташовувалися люди Черепа. Прислуги серед них не водилося. Череп сидів на звичайній лавці, нехтуючи тентом; ніхто б і не здогадався, що він тут головний, якби про це й так не знали геть усі.
Стрибунцеві, який дивився на нього, здавалося, що Черепа оточує невидиме сяйво. Воно було невловним для ока, але виділяло Черепа, роблячи його яскравішим. Як у кіно. І те, що він сидів, загубившись серед звичайних смертних, тільки посилювало цей ефект. Сонце обпалювало його, і з кожним днем він ставав дедалі бронзовішим і гарнішим. Потім, правда, почав облазити. Але здаля цього не було видно.
Біля Черепа, але під парасолькою, сидів Кульгавий у зеленому піджаку, з папугою Лялею на плечі. Він майже не стежив за грою, здається, вона його не цікавила. Зате папуга дивився за двох, нервував і висмикував пір’їни з власних грудей. На третій день голе місце було, як монетка, а через тиждень — як долоня, і Стрибунцеві дуже хотілося знати, чим це закінчиться. Оголиться папуга до кінця, чи щось на ньому все ж таки залишиться? Ляля зупинився, довискубавши пір’їни на черевці.
Сивий у двір не виходив. Він не міг перебувати під яскравим сонцем. Зате тут бувала Відьма — хресна Стрибунця, та, чий погляд міг зурочити будь-кого й до кінця життя. Погляд цей було непросто спіймати. Відьма носила чорний капелюх з широкими крисами, з-під яких виднівся тільки рот. Але однаково всі трималися якнайдалі від неї. До таємничих здібностей Відьми ставилися з осторогою.
Стрибунець дивився на старших, поки від сонця та криків на нього не нападала сонливість. Тоді він заплющував очі й разом зі своїм ящиком і Сліпим, котрий сидів тут же, поряд, відпливав у синє море. Двір перетворювався на пляж, уболівальники — на крикливих чайок, а серед піщаних обривів і казкових пальм виростав привид «того Дому», який ставав дедалі ближчим з кожним днем, що минав.
За два тижні волейбольної лихоманки населення Дому почорніло, обгоріло на сонці й набуло дикунського вигляду. Вихователі тинялися коридорами в майках з легковажними написами. Директор у пориві волелюбності відгородився від світу, перерізавши в своєму кабінеті телефонні дроти. У повітрі — Стрибунець відчував це як загальну нервозність — повисло очікування швидкого від’їзду.
Потім настав день, коли в холі на дошці оголошень з’явився скромний папірець із датою від’їзду, призначеною на через тиждень, і попередження: «Не більше однієї сумки на людину». З волейболом одразу ж покінчили. Оголошення про одну сумку робилося щороку. За традицією, жителі Дому сприймали це як особисту образу й обмеження споконвічних прав. З обмеженнями належало боротися. І з ним боролися. Старші — набуваючи сумки завбільшки як валіза. Молодші — нашиваючи на свої додаткові кишені та гумки-тримачки. Додаткові кишені трималися абияк і виглядали потворно. До того ж у них майже нічого не поміщалося. Тому і в Мотлохівні, й у Чумній кімнаті з ранку до ночі пакувалися й розпаковувалися, перевіряючи, скільки всього можна запхати в сумки до того, як вони тріснуть по швах.
Це було нервове та хвилююче заняття. Одежу вкорочували ножицями, черевикам відламували носаки; ховали й переховували те, що неможливо було взяти з собою; сиділи на сумках, приплюскуючи все, що туди вже вмістилося, бо треба було, щоби вмістилося щось іще. Слон хотів узяти горщик з бегонією, Красуня — соковитискач, Вовк — гітару, Горбач — хом’яка, а для корисних речей, які, як вважав Смердючка, могли стати в нагоді йому в дорозі, не вистачило б і десяти валіз. Стрибунець тинявся серед розкиданих речей і співчував усім по черзі. Іноді намагався допомагати, але швидко зрозумів, що його способи пакування сумок не підходять нікому, крім нього самого. Його майки, шорти і шкарпетки разом склали жалюгідну купку білизни, що не зайняла навіть півсумки, а далі її набивали Горбач та Смердючка, яким забракло місця у своїх.
Сліпий речей не пакував. Він, як завжди, нікуди не збирався, адже в Домі залишався Лось, і слухав плачі й ремствування хлопців з холодною посмішкою. Соромлячись своєї бездіяльності, виснажений метушнею, яка панувала в спальні, Стрибунець утікав у коридор, але й коридор був інфікований загальним божевіллям. Там випробовувалися ролики й прогулянкові візки, проводилися пробні надування гумових човнів та матраців і навіть розбивалися намети, незрозуміло для чого потрібні там, де явно буде дах над головою.