У настінному календарі жирними штрихами перекреслювалися дні. Мешканці Мотлохівні красувалися в ластах і підводних масках.
Стрибунець утікав до Лося, але й у Лося висів календар, вихователі також збиралися й пакувалися, обмежені однією сумкою, й суєта їхніх зборів вихлюпувалася на коридор. Стрибунець спускався у двір. Там, спиною до Дому, можна було спокійно посидіти, послухати море — шурхіт хвиль, які набігають на берег, і шелест далеких мандаринових дерев. Купи покинутих ящиків і перевернутих стільців — сліди волейбольної епопеї — впливали на нього гнітюче, тож на них він намагався не дивитися.
За добу до від’їзду Дім заспокоївся. Сумки, кожна з ініціалами свого господаря, були спаковані й заховані під ліжка. Горбач добудував дорожню хатинку для хом’яка. Вовк випросив дозвіл на гітару. Смердючка заховав усе, що не міг узяти з собою, в недоступних місцях. Слон погодився розлучитися з бегонією. Тепер усі тільки чекали.
Уночі у Вовка заболіла спина. Вранці вона розболілася сильніше. У Чумній з’явилися Павуки. Над Вовком намалювався привид Могильника, страх перед яким пересилив бажання побачити море, так що цілий день напередодні від’їзду Вовк слухняно пролежав у ліжку, як йому наказали.
Лось приходив зі словами розради і з подарунками, лазаретні сестри — з перевірками і туманними погрозами. Дозвіл на гітару Вовк передав Фокусникові разом з гітарою. Красуні пообіцяв подбати про соковитискач, Слонові — поливати бегонію. Чорний олівець викреслив з календаря ще один день. Уночі не спав ніхто. З вікна долинали крики й сміх старших. З-за стіни — ревіння Мотлохівні, де репетирували похідну пісню. Здохляки сиділи біля уявного вогнища й розповідали історії про потопельників та про опіки від медуз. Передбачалося, що це бодай трохи розрадить Вовка. Вовк вдавав, що його це розраджує.
Стрибунець спустився в уже очищений від стільців та ящиків двір, востаннє сів спиною до Дому й прислухався до шурхоту хвиль і шелестіння мандаринових дерев, до скрипу «того Дому». Тільки тепер усі ці звуки не наближалися, а віддалялися, стаючи дедалі тихішими. Він наслухав їх, аж поки вони не зникли в неозорій далечині, а потім підвівся й бігом повернувся в Дім, бо зненацька злякався темряви.
Рано-вранці, о порі, коли подвір’я зазвичай бувало порожнім, і ще тільки починали стукати стулки вікон, Стрибунець стояв разом з усіма біля ґанку в очікуванні автобусів. Він щулився від ранкової прохолоди, кліпав заспаними очима й не сідав, щоби не заснути. Візочники кутались у куртки і демонстративно покашлювали. Ходячі курили, нетерпляче поглядаючи на годинник. Сумки акуратною гіркою височіли під стіною. Молодшим дівчаткам дозволили на них сідати, і дві з них навіть встигли заснути, прихилившись кучерявими головами до роздутих сумчастих боків. Виховательки вовтузилися з молодшими візочниками, роздаючи таблетки тим, кого нудить від їзди, й паперові пакети тим, кому таблетки не допомагають. Було дуже тихо. Майже всі мешканці Дому перебували на подвір’ї, тож тиша здавалася неприродною та неприємною.
«Це тому, що напередодні вночі майже ніхто не спав, — подумав Стрибунець. — І ще тому, що ми нарешті дочекалися цього дня».
У старших були годинники, а в молодших їх не було, через те вони раз по раз запитували у старших, котра година. Старші мляво огризалися. Нашорошившись у візку, Смердючка не зводив очей зі своєї сумки. Горбач позіхав і видивлявся в зовнішності знайомих собак. Собаки, які о цій порі зазвичай копирсаються у сміттєвих баках, не з’являлися.
Спортсмен зі зв’язкою вудок на плечі нипав подвір’ям. Зануда та Плаксій, роздираючи роти позіханням, волочилися за ним слід у слід. Стрибунець зітхав і боровся зі сном.
Дружний крик змусив його здригнутися. Ті, що сиділи на східцях, підскочили й замахали руками. У розчахнуті ворота в’їхав перший автобус. Біло-синій, подібний на велику цукерку. Горбач і Стрибунець разом з усіма закричали:
— Ура! — й кинулися на приступ.
Їх негайно відтіснили назад до ґанку.
— Це для візочників, — шепнув Горбач Стрибунцеві. — Перший завжди буває для них.
— Чого ж ти побіг? — обурився Стрибунець.
— Не знаю, — радісно зізнався Горбач. — Якось просто побіглося.