Директор виліз на приступку автобуса.
— Оголошується посадка для жінок і дітей! — прокричав він у натовп, грізно розпушивши бороду. — Прошу пропустити дам і малолітніх у візках!
Смердючка захихотів. В автобус почали садовити дівчат-візочниць і наймолодших візочників. Їх закочували по приступці й розсаджували всередині, потім заносили їхні сумки, а візки складали й вантажили в багажне відділення.
Тривало це так довго, що Стрибунцеві набридло дивитися. Горбач відійшов попрощатися зі Смердючкою, до якого саме дійшла черга. Сіамці крадькома підбирали за старшими недопалки. Приїхав другий автобус, а відразу за ним — третій, відтак почалося стовпотворіння. Молодші металися зі своїми сумками під ногами в старших і пролазили в усі щілини. Люди Мавра й Черепа розділилися на два автобуси. Четвертий, який застряг у воротах, виявився змішаним, і в нього ніхто не хотів сідати. Вихователі кричали й переконували. Директор бігав між автобусами, умовляючи старших не клеїти дурня. Стрибунець заліз в автобус Маврійців, потовкся там і зійшов, щоб тут же залізти в змішаний автобус. Зі змішаного автобуса він перейшов ув автобус людей Черепа, де залишив свою сумку. Він покрутився серед Мотлохівців, Півчої та Проклятих, голосно погукав до Чумних Здохляків, попереходив з одного сидіння на інше. Нарешті, переконавшись, що ніхто не зможе впевнено сказати, в який з автобусів він сів, Стрибунець обійшов той, котрий стояв найближче до дерев, і сховався за ним, присівши навпочіпки.
Тремтячи від хвилювання, він чекав, що його от-от хтось покличе. Хто-небудь, хто зауважив його маневр. Але шум і запаковування тривали, й ніхто не зазирав за автобус у пошуках одного з Чумних Здохляків. Пригнувшись, Стрибунець перебіг від автобуса до найближчого дерева. Дерево виявилося поганим укриттям. Він не став за ним затримуватися й перебрався за собачу будку. Вона була найнадійнішим сховком у дворі. Там він сів навпочіпки, притулився до шорстких дощок і зачаївся. Собака, зайнятий обгавкуванням виїжджаючих, рвонувся його понюхати, але тут же відволікся назад на автобуси. Стрибунець зітхнув з полегшенням. Сидячи на землі, йому від собачої ніжності відбиватися ще не доводилося. Не втримавшись, він визирнув подивитися.
Купи сумок, позвалювані під стіною, зникли. Нікого з молодших не було видно.
Вихователі юрмилися біля дверей змішаного автобуса. Стрибунець прибрав голову і більше не потикав носа, боячись, що його помітять з вікон. Він чув, як за вихователями зачинилися двері, як перший автобус загурчав і поїхав — а за ним і решта три, як загримотіли ворота, як гудіння автобусів віддалилося і, нарешті, замовкло остаточно. Усе це супроводжувалося собачим гавкотом.
Коли все затихло, Стрибунець ще трохи посидів ув укритті, помалу заспокоюючись. Задумане здійснилося. Тепер уже нічого не можна було змінити. Останній автобус забрав із собою Чумних Здохляків, море та мільйон цікавих ігор, придуманих ще навесні. Відмовитися від усього цього було важко, але аж до останньої хвилини він і не сподівався залишитися. Просто знав, що повинен спробувати.
Собачий ніс закопався йому в волосся, кігті зашкребли по плечах. Відіпхнувши собаку, він схопився й вибіг з-за будки. Після метушні, яка тут панувала допіру, подвір’я здавалося особливо порожнім. Місця, де стояли автобуси, можна було безпомильно вирахувати за недопалками, обгорілими сірниками, цукерковими обгортками й іншим сміттям, яке окреслювало на землі три великі прямокутники. Навіщось обійшовши їх, Стрибунець вибіг сходами нагору й увійшов у Дім. Там він почув тишу.
Оксамитову, спекотну тишу, про яку він з минулого літа встиг забути, наче її й не було. Тиша тиснула й обволікала. За лічені хвилини вона затопила Дім повністю, від підвалів до даху, відтак він начебто став аж більшим, заповнений нею.
Стрибунець ішов швидко, зненацька злякавшись, що залишився зовсім сам. Він знав, що це не так, але не зміг притлумити дурний дитячий страх перед порожнечею та мовчанкою. Коридор пахнув старшими, їхнім збиранням і поспіхом.
Скоро цей запах зникне, прибиральниці виметуть його разом зі сміттям і витравлять мастикою, кімнати стануть голими й безликими — такими, якими він побачив їх уперше. Прискоривши ходу, він мало не вбіг у Чумну кімнату. Вона була порожня. Ліжко Вовка стояло застелене. Стрибунець присів на нього, струсив із кедів пісок і постарався не лякатися. Те, що Вовка не було в спальні, ще не означало, що його немає ніде. Сліпий теж повинен був десь бути. Тут Стрибунець згадав минуле літо й відразу зрозумів, де шукати Сліпого. Він там, де Лось. А Лось минулого літа жив у кабінеті директора...