— Вони прожили разом сім років. У тридцять сьомому тато відчував загрозливість ситуації, але він був безстрашний. Він мав нестриманий характер, всюди говорив те, що думав, а донощики тоді траплялися на кожному кроці. З нашого будинку почали один за одним зникати люди — частіше чоловіки, але й жінки теж: у моїх сусідок-близнючок за одним махом забрали і матір, і батька. Коли прийшли по тата, я не спала. Він поцілував мене на прощання, сказав, що це помилка, що він скоро повернеться, двоє чоловіків чекали на нього у дверях. Я більше ніколи його не бачила.
Арешт батька становив центральну точку в житті Аби, будь-яка її розповідь рано чи пізно вискакувала на нього, як човен на мілину.
— Знаю, знаю, я чула. Розкажи про співи!
У відповідь Аба щось зробила з обличчям: загасила очі, затиснула губи, затулила долонями вуха, і тільки крила її носа рухались розмірено, наче крильцята малої пташки.
— Після цього співи закінчилися назавжди, — відрізала вона.
Однак якимось чином я знала, що каже вона неправду.
Пензлі
Микола любив розкладати мої художні роботи на підлозі, а тоді ходити по них босим, пальцями ніг показуючи вдалі місця, однак вражаюча більшість робіт, на його думку, були негодящі. Щоразу як ми після цього лежали на моєму ліжку, я думала про кольорові плями на його ступнях, а він у перервах між поцілунками продовжував пояснювати, чому я малюю погано. Почувши, як до дверей наближаються кроки Аби, ми сідали, а Микола знову ставив ноги на помальовані аркуші ватману.
— Цей напрям думок добре мені знайомий, — голосно говорив він. — Тобі здається, що ти перша, але ти рухаєшся торованою дорогою.
— На етапі рисунка форми інспіровані далекосхідним мистецтвом, — продовжував трохи згодом. — Але найважливіше не це. Не вистачає домінанти. Скажи мені, про що йдеться в цій картині?
— Ти помиляєшся! — із запалом перебивала я. — Є тема, є домінанта, є сенс! Йдеться про дерево. Про гілки і коріння. І про світло, яке… яке… на них грає.
У процесі дискусії я швидко закашлювалася і втрачала голос — ніби обривався зв’язок між грудною кліткою, де народжувались мої аргументи, і мовленнєвим апаратом.
— Облишмо зміст, поговорімо про емоції. У тебе їх забагато. Ти вводиш тремтіння, мерехтіння, слізливість. Таке маленьке жіноче болітце.
Найгірше було те, що він вичитував ці речення зсередини мене, де вони завжди були — під легенями і діафрагмою, у безодні живота.
— Але найбільша твоя помилка — не емоції, і навіть не змішування конвенцій: це ще можна виправити. Навіть не відсутність домінанти — врешті решт, ти могла б її створити. Йдеться про вторинність того, що ти робиш. Ти не говориш власним голосом.
Мені подобалося, коли він мене критикував: завдяки цьому я відчувала, що те, що я роблю, — важливе.
— Вчитеся, — з пієтетом зауважувала Аба, зазираючи у кімнату. — Я приготувала для вас канапки.
Ми йшли до нього, а по дорозі я розповідала йому, як почала малювати. В «художку» мене колись привела Аба.
Художня школа, або «художка», була розташована за спиною пам’ятника Міцкевичу: поет приймає ліру з рук маленької крилатої музи, а все це відбувається біля підніжжя величної колони, вершина якої є нічим іншим, як пензлем! Подібні пензлики прикрашали дах сусіднього будинку, де містилась міжнародна книгарня «Дружба». Аба купувала в ній польські журнали: «Пшекруй», «Кобєта і жицє», «Урода». Міцкевич був повернений обличчям до «красивого магазину». Офіційно магазин називався «Художник», у ньому продавали картини, фарби, а також біжутерію ручної роботи. Як і в тодішніх продуктових магазинах, освітлення в «Художнику» було слабке, і вже при вході відвідувачів вітав напівморок. На стінах висіли краєвиди Львова, пейзажі та натюрморти, до кожної картини була прикріплена біла картка із тризначним числом і прізвищем автора (крім того, нерозбірливо написаним у нижньому кутку картини). Аба говорила, що на картини не можна дивитися зблизька — треба відійти на кільканадцять кроків, щоб могти повністю охопити їх поглядом, але тут, у двох невеликих кімнатах, це було нелегко, полотна займали кожен квадратний сантиметр стін і навіть стояли на підлозі, тож коли я намагалась відступити на належну дистанцію, то бачила одну велику картину: вона була одночасно сільським і міським пейзажем, портретом і натюрмортом. «Цікаво, — думала я, — чи в Міцкевича з його колони краща точка споглядання?»