Але її погляд ковзнув на обличчя Даніки. На широку усмішку, яку вона знала як свою.
Я люблю тебе, Брайс. Давні спогади з того травневого дня на їхньому випускному курсі виринули і потягнули її до себе.
Розпечена дорога впиналася у коліна Брайс крізь її порвані джинси, подряпані руки тремтіли, коли вона за наказом завела їх за голову. Одну руку наче ножем пронизував гострий біль. Зламана. Але молодики все одно змусили її тримати руки за головою.
Крадений мотоцикл лежав купою металобрухту на пильному шосе, за шість метрів від нього на холостому ходу стояла фура без прикметних знаків. В оливковому гаю за гірською дорогою лежала закинута гвинтівка, що випала з рук Брайс, коли сталася аварія, через яку вони опинилися у цій халепі. Аварія, під час якої Даніка захистила Брайс, обхопивши її і закривши своїм тілом та прийнявши на себе удар об шкарубкий асфальт.
Даніка стояла метри за три від неї, так само завівши руки за голову. Її численні садна кровоточили, просочуючи одяг. Як же так сталося? Чому все пішло навперекіс?
— Де грьобані патрони? — крикнув чоловік з фури до своїх спільників, стискаючи в руці незаряджений пістолет — на щастя, неочікувано незаряджений пістолет.
Даніка вдивлялася в обличчя Брайс широко розплющеними карамельними очима. Печаль, біль, страх, жаль — усе це читалося в її погляді.
— Я люблю тебе, Брайс, — сльози котилися по її обличчі. — І мені дуже шкода.
Вона ніколи раніше не казала цих слів. Ніколи. Останні три роки Брайс дражнила подругу за це, але Даніка категорично відмовлялася їх говорити.
Увагу Брайс привернув якийсь рух ліворуч. У кабіні фури знайшли патрони. Але вона продовжувала дивитися на Даніку. На її прекрасне люте обличчя.
Вона опустила погляд, ніби змирившись. Над обрієм з’явилися перші сонячні промені.
Покидьок, який отримав свої патрони, почав заряджати пістолет, і Брайс прошепотіла:
— Заплющ очі, Даніко.
Брайс кліпнула. Мерехтливі спогади змінилися фотографією, досі відкритою на телефоні. Даніка і Зграя Дияволів — такі щасливі, молоді й живі.
За кілька годин до смерті.
Почалася злива, і вгорі зашелестіли крила, нагадуючи їй про присутність Аталара. Але вона навіть не глянула на нього і зайшла у двері клубу.
25
Гант розумів, що облажався. І що сидітиме по вуха у лайні — якщо Михей довідається, що він розкрив правду про ту ніч.
Гант сумнівався, що Квінлан кудись дзвонитиме з цього приводу — або чаклунці, або до офісу Михея, — але вирішив подбати про те, щоб цього не сталося. Можливо, він підкупить її новенькою парою туфель, або сумочкою, або ще якоюсь цяцькою, досить привабливою, щоб тримати язика за зубами. Одна помилка, один хибний крок… Він не мав ілюзій щодо того, як відреагує Михей.
Він не заважав Квінлан бігти містом і лише відстежував її шлях зі Старої Площі до темного пустища Асфоделевих Луків, а тоді до ЦДР і назад до Старої Площі.
Гант летів над нею, слухаючи симфонію автомобільних гудків, гупання басів і шепоту свіжого квітневого вітру в пальмах і кипарисах. Вулицями ширяли відьми на мітлах, деякі так низько, що ледь не зачіпали дахи автівок. Цим вони геть відрізнялися від янголів — і зокрема Ганта, — які завжди трималися високо над будівлями. Відьмам наче хотілося бути частиною вуличної метушні, якої янголи зі свого боку уникали.
Поки він стежив за Квінлан, подзвонив Юстиніан з інформацією про кристалоса, яка, по факту, виявилася діркою від бублика — кілька міфів, які збігалися з тим, що їм уже було відомо. Через п’ять хвилин після нього зателефонувала Вікі: алібі Королеви Змій підтвердилося.
Потім подзвонив Ісая і підтвердив, що жертвою у провулку справді стала зникла послушниця. Гант знав, що Данаан мав рацію у своїх підозрах: те, що вони вчора були у храмі й говорили про Ріг і демона, який убив Даніку і Зграю Дияволів, а сьогодні від кігтів кристалоса померла послушниця, не було звичайним збігом.
Юна фейка. Підлітка. Від думки про це його шлунок обпекло кислотою.
Не треба було приводити Квінлан на місце злочину. Не треба було тягнути її туди, але він був настільки засліплений клятим бажанням швидше розкрити цю справу, що не надав значення її ваганням.