Він усе зрозумів, лише коли побачив, як Брайс дивиться на безформну криваву масу. Коли побачив, як вона зблідла мов смерть. Її німотність була ознакою не спокою, ні. Це був шок. Травма. Жах. І на це її прирік саме він.
Він облажався, і Рунн справедливо на нього визвірився, але… прокляття.
Одного погляду на мертвотно-бліде обличчя Квінлан виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що це не вона стоїть за цими вбивствами і навіть віддалено до них не причетна. І що він був ще тим мудаком, бо взагалі міг таке подумати. Ще й сказав їй, що вона у його списку підозрюваних.
Гант потер обличчя. Шкода, що поруч із ним зараз немає Шахари. Упродовж п’яти років, які він служив у її 18-му Легіоні, вона завжди дозволяла йому ділитися своїми стратегіями й ідеями, завжди вислуховувала і ставила запитання. Сперечалася з ним так, як ніхто інший.
Через годину, коли почався дощ, у Ганта була готова ціла промова. Навряд чи Квінлан захоче її слухати чи зізнаватися йому у своїх сьогоднішніх відчуттях, але він завинив їй і мав вибачитися. За ці століття рабства і війни він втратив чимало своїх принципів і засад, але йому подобалося думати, що елементарної порядності він не загубив. Принаймні поки що.
Утім, він не знав, чи залишаться у нього хоч якісь рештки людяності після двох із лишком тисяч убивств, які чекали на нього у тому разі, якщо він не зможе розкрити цю справу. Не знав, чи заслуговуватиме на свободу особа, якою він після цього стане. Не хотів про це думати.
Але потім Брайс подзвонили — їй подзвонили, не вона, дякувати богам, — і вона на ходу відповіла. Гант був зависоко і нічого не чув, тож лише спостерігав, як вона знову змінює маршрути, прямуючи — як він зрозумів через десять хвилин — на Вулицю Лучників.
Дощ саме посилився, коли вона зупинилася біля «Білого Ворона» і кілька хвилин втуплювалася у телефон. Але попри свій орлиний зір, він не зміг роздивитися, чим саме вона займається. Тож він лише спостерігав за нею з сусіднього даху та впродовж п’яти хвилин, певно, разів десять поглядав на свій телефон, наче жалюгідний невдаха, сподіваючись, що вона надішле йому повідомлення.
А потім, коли дощ перейшов у зливу, вона сховала телефон, пройшла повз викидайл, помахавши їм рукою, і зникла у «Білому Вороні», навіть не глянувши вгору.
Гант спустився на землю, і люди й ваніри, які стояли на тротуарі, сахаючись, розступилися. Але у викидайла — напіввовка-напівдемонака — вистачило нахабства заступити йому шлях.
— Черга праворуч, — прогримів він.
— Я з Брайс, — відповів Гант.
— Лайно собаче. Черга праворуч, — сказав другий викидайло.
Черга, попри ранню годину, вже сягала кінця кварталу.
— Я у справах легіону, — промовив Гант, шукаючи свій жетон. Де ж він у біса є…
Двері відчинилися, і з них визирнула шикарна фейка-офіціантка.
— Круціусе, Різо каже впустити його.
Перший викидайло лише свердлив Ганта поглядом.
— Іншим разом, — самовдоволено усміхнувся Гант і рушив за офіціанткою усередину.
Перетнувши засклений внутрішній дворик, вони рушили сходами до напіврозвалених колон, що підсвічувалися фіолетовим світлом, і запахи сексу, випивки й поту, які вдарили йому у ніс, змусили усі його інстинкти посилитися з запаморочливою швидкістю.
Він ніколи не ходив до цього клубу — завжди відправляв Ісаю або когось іншого. Здебільшого тому, що знав, що це місце не поступалося палацам і заміськім віллам панґерських архангелів, де бенкети перетворювалися на кількаденні оргії. У той самий час, як за кілька кроків від цих вілл голодували вбогі — і люди, і ваніри порпалися у купах сміття, шукаючи, чим нагодувати своїх дітей. Він добре знав свою вдачу, знав, що може його спровокувати, тож тримався від таких місць подалі.
Проминаючи відвідувачів клубу, він чув їхні перешіптування, але не зводив очей із Брайс, яка вже сиділа у закапелку між двох різьблених колон, потягуючи зі склянки щось прозоре — горілку або джин. Що саме, він не зміг розрізнити, оскільки повітря у клубі було наповнене силою-силенною прерізних запахів.
Брайс зробила ковток і, помітивши його, глянула з-за обідка склянки.
— А ти як сюди потрапив?
— Це громадське місце, хіба ні?
Брайс нічого не відповіла. Гант зітхнув і вже збирався присісти й вибачитися за сьогоднішнє, коли відчув аромат жасмину, ванілі й…
— Вибачте, сер… ой. Гм.
Раптом він усвідомив, що перед ним гарненька фавна, вдягнена у білу майку і доволі коротку спідницю, яка дозволяла власниці демонструвати довгі смугасті ноги й елегантні копитця. З кучерявого волосся, зібраного у пучок, виглядали акуратні вигнуті ріжки, а її коричнева шкіра, ніби присипана золотим пилом, мерехтіла у клубних вогнях. Боги, вона була красунею.