— Ні, — відповіла вона рівним і холодним тоном. — Нічого подібного між нами з Данікою не було, — вона міцніше стиснула ручку холодильника, і кісточки її пальців побіліли. — Ми з Коннором… я про Коннора Голстрома. Ми з ним… — вона осіклася. — Усе було складно. Коли Даніка померла, коли усі вони померли… усередині мене згасло світло.
Він пам’ятав подробиці про її стосунки зі старшим із братів Голстромів. Молодшого брата, Ітана, тієї ночі не було у квартирі — і зараз він був першим заступником Амелі Рейвенскрофт, зграя якої стала жалюгідною заміною Зграї Дияволів. Тієї ночі місто також зазнало непоправної втрати.
Гант відкрив рота, щоб сказати Квінлан, що він розуміє. Не лише складність стосунків, але й втрату. Як це — коли вранці прокидаєшся в оточенні друзів і коханої, а під кінець дня всіх їх уже немає в живих. Він розуміє, як втрата гризе кістки, кров і душу. І те, що ніщо не може її заповнити.
Що відмова від алкоголю і наркотиків, від того, що вона любила найбільше — танців, — усе одно не виправить ситуації. Але слова застрягли йому в горлі. Йому не хотілося говорити про це двісті років тому, і точно не вийде поговорити про це зараз.
Десь у квартирі задзвонив стаціонарний телефон, і приємний жіночий голос проворкотів: «Дзвінок з… Дому».
Брайс заплющила очі, ніби збираючись з силами, а тоді попленталася темним коридором, який вів до спальні. За мить пролунав її бадьорий голос, за який вона могла б отримати звання «Найкраща акторка Мідґарда»:
— Привіт, мамо, — матрац під нею заскрипів. — Ні, я не була у клубі. На роботі впустила свій телефон у туалет — так, здохнув з кінцями. Завтра куплю новий. Так, я в порядку. Юніпер теж не було у клубі. З нами все гаразд, — пауза. — Знаю… просто важкий був день на роботі, — знову пауза. — Слухай, я не сама, — різкий смішок. — Не в тому сенсі. Не сподівайся. Я серйозно. Так, я добровільно впустила його до себе. Будь ласка, не дзвони консьєржу. Його ім’я? Я тобі не скажу, — миттєве вагання. — Мамо. Завтра подзвоню. Я не переказуватиму від тебе вітання. Бувай… бувай, мамо. Люблю тебе.
Сирінкс уже доїв і вичікувально дивився на Ганта у мовчазному благанні добавки, виляючи лев’ячим хвостом.
— Ні, — шикнув Гант на химеру, коли Брайс повернулася до вітальні.
— О, — промовила вона, ніби забула, що він тут. — Я йду в душ. Гостьова кімната у твоєму розпорядженні. Користуйся всім, що тобі знадобиться.
— Завтра я злітаю до Коміціуму по свої речі, — Брайс лише важко кивнула, наче її голова важила цілу тонну. — Чому ти збрехала? — Він дозволив їй вирішувати, яку саме брехню вона захоче пояснити.
Квінлан зупинилася, і Сирінкс потрюхикав коридором до її спальні.
— Мама би лише розхвилювалася і приїхала до мене. Ситуація у місті погіршується, і я не хочу, щоб вона тут була. А про тебе не сказала тому, що це теж викликало б запитання. Так простіше.
Простіше не дозволяти собі насолоджуватися життям, простіше тримати всіх на відстані.
Слід від ляпаса Юніпер ніяк не сходив. Простіше закрити подругу своїм тілом від вибуху бомби, ніж ризикувати втратити її.
— Мені потрібно знайти того, хто це зробив, Ганте, — тихо промовила вона.
Він піймав її страдницький, щемливий погляд.
— Знаю.
— Ні, — хрипло відказала вона. — Не знаєш. Мені байдуже, чим керується Михей, — якщо я не знайду винного, це з’їсть мене живцем, — не вбивця чи демон, а біль і горе, які, як він лише почав усвідомлювати, жили у ній. — Мені потрібно знайти того, хто це зробив.
— Знайдемо, — пообіцяв він.
— Звідки ти знаєш? — Вона похитала головою.
— Бо в нас немає іншого вибору. У мене немає іншого вибору, — вона спантеличено глянула на нього, і він, видихнувши, промовив: — Михей запропонував мені угоду.
Її погляд став настороженим.
— Яку угоду?
Гант стиснув щелепи. Вона відкрила йому частинку своєї душі, тож він міг зробити те саме. Особливо враховуючи те, що тепер вони були довбаними співмешканцями.
— Коли я прибув сюди, Михей запропонував мені угоду: якщо я зможу відплатити за всі життя, що їх забрав 18-й Легіон того дня на горі Гермон, то поверну собі свободу. За всі дві тисячі двісті сімнадцять життів. — Він напружився, сподіваючись, що вона зрозуміла те, чого він не хотів говорити.
Брайс пожувала губу.
— Припускаю, «відплатити» означає…
— Так, — витиснув з себе він. — Означає те, що я вмію робити. Смерть за смерть.