Мене це не цікавить.
Навряд чи Михей Домітус колись чув подібні слова.
Навряд чи Сандріель колись дозволяла себе ось так фотографувати.
Усе, про що він міг думати, поки дивився на Сандріель, — важкість ножа на своєму поясі. Усе, що він відчував, — сморід її арени: кров і лайно, сеча і пісок…
А потім Брайс зробила свій хід. Вдала з себе зухвалу дурноголову тусовщицю — набула образу, в який вони мали повірити, в який він сам колись вірив, — роблячи фотографії і даючи йому шлях до відступу…
Гант приклав долоню до диска біля кнопкової панелі й натиснув на інший поверх, скасовуючи попередній маршрут ліфта.
— Ми можемо вилетіти з посадкового майданчика, — його голос скрипів, наче гравій. Він завжди забував, наскільки схожі Сандріель і Шахара. Вони були не ідентичними близнючками, але колір шкіри і фігура були майже однакові. — Утім, мені доведеться понести тебе на руках.
Брайс обернула свій довгий шовковий кінський хвостик навколо зап’ястка, не помічаючи, що цим жестом оголила золотисту струнку шию.
Мене це не цікавить.
Вона сказала це впевнено. Не насмішкувато, не зловтішно, а… твердо.
Ганту страшно було подумати, як її відмова може вплинути на їхню з Михем угоду — і чи не звинуватить Губернатор у цьому саме його.
— Запасного виходу немає? — спитала Брайс.
— Є, але доведеться знову спускатися вниз.
Він відчув, що всередині неї здіймається вир запитань, тож поки вона не встигла поставити хоч одне з них, він сказав:
— Заступник Сандріель, Поллукс — ще гірший за неї. Коли він прибуде — уникай його за всяку ціну.
Він не наважувався згадувати цілий список жахіть, які Поллукс творив з невинними.
Брайс цокнула язиком.
— Наче наші шляхи колись перетнуться.
Після тієї вистави у вестибюлі — цілком можливо. Але Гант не сказав їй, що Сандріель не гребувала можливістю влаштувати дрібну помсту за зневажливе ставлення до неї та неістотні образи. Не сказав, що Сандріель, найімовірніше, вже ніколи не забуде обличчя Брайс. І, можливо, вже допитується у Михея, хто вона така.
Двері ліфта відчинилися на горішньому поверсі. У тьмяно освітлених коридорах панувала тиша, і Гант повів її лабіринтом спортзали повз численні тренажери. Поміж них пролягала широка доріжка, яка вела просто до скляної стіни з вікон — і посадкового балкона за нею. Не було ніякого поруччя — лише відкритий кам’яний виступ. Брайс завагалася.
— Я ще ніколи нікого не впускав, — запевнив Гант.
Вона боязко вийшла за ним на балкон. Їх пройняло шпарким вітром. Міська вулиця далеко внизу була вщент заповнена допитливими перехожими і фургонами новинних каналів. Над ними ширяли янголи: деякі відверто літали навпрямки, деякі — навколо п’яти шпилів Коміціуму, щоби здаля глянути на Сандріель.
Гант нахилився, просунувши одну руку під коліна Брайс, а іншою обхопивши її за спину, і підняв її. Її запах наповнив усі його чуття, проганяючи рештки спогадів про ту смердючу підземну в’язницю.
— Дякую, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — За те, що виручила мене.
Вона знизала плечима, наскільки їй це вдалося у його руках, але здригнулася, коли він підійшов ближче до краю.
— Це було кмітливо, — продовжив він. — Здебільшого абсурдно, але я перед тобою в боргу.
Вона обвила руками Ганта за шию, ледь не душачи його.
— Вчора ти допоміг мені. Ми квити.
Гант не дав їй можливості передумати і, з силою змахнувши крилами й відштовхнувшись, зіскочив з краю балкона. Вона вчепилася у нього, досить сильно, аж до болю, але він міцно тримав її. Речмішок, перекинутий навскіс через плече, незграбно бився об його стегно.
— Ти взагалі дивишся? — спитав він, перегукуючи вітер і різко й швидко злітаючи все вище й вище у бік сусіднього хмарочоса ЦДР.
— Звісно, що ні, — відповіла вона йому у вухо.
Він хихотнув, але тоді вони вирівнялися і помчали над шпилями ЦДР. Праворуч від них виблискувала звивиста ріка Істрос, а за нею вимальовувався оповитий туманом острівець Кістяного Кварталу. Ліворуч він зміг розгледіти лише міський мур, а за ним — просторі землі за Брамою Янголів. Там не було ні будинків, ні будівель, ні доріг. Лише аеродром. А за Брамою праворуч від них — Торговельною Брамою на М’ясному Ринку — широка бліда смуга Західної Дороги впиралася у кряж пагорбів, усіяних кипарисами.
Приємне, красиве місто — посеред приємної красивої місцевості.
На Панґері міста були не більш ніж загонами, в яких ваніри тримали людей — та їхніх дітей, — якими харчувалися. Не дивно, що люди повстали. Не дивно, що вони шматували ту територію своїми хімічними бомбами та машинами.