— Благаю.
Це завжди було одне й те саме слово. Єдине слово, що його зазвичай вимовляли люди, коли перед ними стояв Умбра Мортіс.
Крізь забризкане кров’ю забрало шолома Гант дивився на зіщуленого чоловіка — перевертня-пуму. Його пазуристі руки, які він тримав піднятими догори, тремтіли.
— Благаю, — схлипнув він.
Кожне слово бідолашного відносило Ганта все далі, доки рука, яку він випростав, не стала максимально далекою, а пістолет, який він націлив у голову чоловіка, — лише шматком металу.
Смерть за смерть.
— Благаю.
Цей чоловік коїв жахливі речі. Невимовні речі. Він заслуговував на це. Заслуговував навіть на гірше.
— Благаю-благаю-благаю…
Гант був лише тінню, відгомоном життям, знаряддям смерті.
Він був ніким і нічим.
— Бла…
Палець Ганта натиснув на спусковий гачок.
Гант повернувся рано. Ну, тобто рано для нього.
На щастя, до казарменої ванної кімнати ніхто не заходив, поки він змивав кров, а потім так довго сидів під пекучими струменями води, що втратив відчуття часу.
Він просидів би й довше, якби не знав, що на нього чекає Юстиніан.
Тож Гант опанував себе й зібрав докупи. Виповз з окропу душової кабіни і вліз у шкуру людини, якою він був, коли його не примушували випускати кулю комусь між очі.
Дорогою назад він зробив кілька зупинок. Але зрештою повернувся і, звільнивши Юстиніана від його обов’язків, відчинив двері її квартири об одинадцятій годині.
Брайс була у своїй кімнаті, двері були зачинені, але з-за них почувся вітальний виск Сирінкса. Вона сердито шикнула на химеру — на доказ того, що вона чула, як він повернувся. Гант змолився, щоб вона не вийшла у коридор. Він усе ще не міг говорити.
Її дверна ручка повернулася. Але Гант уже стояв на порозі своєї кімнати і не наважувався озирнутися, коли вона натягнуто промовила:
— Ти повернувся.
— Ага, — видохнув він.
Навіть через коридор він відчував, що її мучили запитання. Але вона лише тихо сказала:
— Я записала для тебе гру. Якщо ти ще хочеш її подивитися.
Щось нестерпно защеміло у грудях, але Гант не озирнувся.
Він прослизнув до своєї кімнати, пробурмотівши «Добраніч», і зачинив за собою двері.
33
У чорній приймальні Провидиці тхнуло сіркою і паленим м’ясом. Сіркою — через природні гази, що здіймалися з отвору в центрі кімнати, а м’ясом — через купу бичачих кісток, які саме тліли на жертовнику біля дальньої стіни — підношення Оґенас, Хранительці Містерій.
Після того що він зробив учора ввечері, священний храм був останнім місцем, де йому хотілося бути. Останнім місцем, на яке він заслуговував.
Шестиметрові двері зачинилися за Гантом, і він рушив безмовною приймальнею до отвору в підлозі у центрі кімнати і стіни диму за ним. Його очі пекли від різнобарв я їдких запахів, і він прикликав вітер, відганяючи їх від обличчя.
Постать за димною завісою ворухнулася.
— Я все чекала, коли ж Тінь Смерті з’явиться на моєму порозі, — промовив приємний голос. Юний, сповнений світла і радісного подиву — утім, з відтінком древньої жорстокості.
Гант зупинився біля краю отвору, придушуючи бажання зазирнути у нескінченну темряву.
— Я не заберу у тебе багато часу, — сказав він, і кімната, чорна яма і димова завіса поглинули його голос.
— Я дам тобі стільки часу, скільки дарує Оґенас, — дим розсіявся, і Гант, затамувавши подих, дивився на істоту, яка з’явилася з завіси.
Сфінкси були рідкістю — на землі їх жило всього кілька десятків, і всі вони були покликані служити богам. Ніхто не знав, скільки їм років, а ця, що стояла перед ним… Вона була настільки гарна, що Гант забув, як керувати своїм тілом. Золотиста фігура левиці рухалася плавно і граційно, походжаючи по той бік ями і то зникаючи, то виринаючи з туману. Золотисті крила були міцно притиснуті до стрункого тіла і мерехтіли, наче були зроблені з розплавленого металу. А увінчувалося крилате лев’яче тіло… обличчям золотоволосої жінки, бездоганним, як і лице Шахари.
Ніхто не знав її імені. Вона була просто Провидиця. Гант подумав, що вона, можливо, була настільки древня, що забула своє справжнє ім’я.
Провидиця кліпнула до нього великими карими очима, торкнувшись віями своїх світло-коричневих щік.
— Постав своє запитання — і я скажу тобі, що прошепоче мені дим.
Її слова пронизали його до кісток, заманюючи його. Не так, як це могли з ним робити красиві жінки, а радше як робив павук, що заманював муху до своєї павутини.