— Вона в галереї у Мірсії, — Мірсія була розташована за морем, за три тисячі кілометрів від Місяцеграда. Брайс підтягнула ноутбук до себе і клікнула по зменшеному зображенню файлу, збільшуючи його. — Але цих фотографій має вистачити.
— Нехай я і з’явився раніше за комп’ютери, Квінлан, але я знаю, як ними користуватися.
— Я просто намагаюся вберегти твій імідж крутелика від подальшого руйнування. Ми не можемо допустити, щоб пішли чутки, що Умбра Мортіс — комп’ютерний ботанік.
— Дякую за турботу, — він глянув їй у вічі, і кутик його губ трохи вигнувся.
Брайс піджала пальці у туфлях. Зовсім трошки. А потім вирівнялася.
— Гаразд. Розповідай, на що я дивлюся.
— На гарний знак, — Гант вказав на зображення, відтворене чорною фарбою на теракотовій поверхні амфори, яка, вигорівши, стала помаранчевою: кристалос із відкритою пащею і воїн у шоломі, який пронизує голову демона мечем.
Брайс нахилилася до екрана.
— І чому це гарний знак?
— Тому, що кристалоса можна вбити у старий традиційний спосіб. Наскільки я зрозумів, тут не використовується ні магія, ні особливий артефакт. Лише груба фізична сила.
У Брайс скрутило нутрощі.
— Ця амфора може бути художньою інтерпретацією. Та істота вбила Даніку й Зграю Дияволів і добряче надерла зад Михею. І ти хочеш мені сказати, що якийсь древній воїн убив кристалоса, лише проштрикнувши його голову мечем?
Хоча Лехаба досі дивилася свій серіал, Брайс знала, що вогняна спрайта уважно їх слухає.
— Можливо, тієї ночі на користь кристалоса зіграв елемент несподіванки, — припустив Гант.
Брайс марно намагалася заблокувати спогади, які виринули в її голові: червоні купи плоті, забризкані кров’ю стіни, те, як усередині неї усе зламалося, коли вона стояла і дивилася на те, що лишилося від її друзів.
— Або, можливо, це все бридні художника, який почув пісню біля вогнища, прикрашену побрехеньками, і зробив власну інтерпретацію, — вона почала постукувати ногою під столом, ніби це якось могло заспокоїти її пришвидшене серцебиття.
Гант піймав її погляд, його чорні очі були суворі, проте щирі.
— Гаразд.
Вона чекала, що він тиснутиме на неї і стоятиме на своєму, але Гант лише розвернув ноутбук до себе і примружено вдивися в екран.
— Дивно. Тут написано, що амфора походить із Партосу, — він схилив голову набік. — Я думав, що Партос це міф. Людська казочка.
— Тому що до появи астері люди були мов ті мавпи з палицями?
— Тільки не кажи, що ти віриш у цю конспірологічну маячню про древню бібліотеку в центрі тодішньої людської цивілізації, — Брайс промовчала, і Гант виклично спитав: — Якщо щось подібне справді існувало, то де докази?
Брайс смикнула свій амулет на ланцюжку і кивнула у бік зображення на екрані.
— Цю амфору зробила якась німфа, — сказав Гант, — а не якась міфічна просвітлена людина.
— Можливо, на той час Партос був не повністю стертий з лиця землі.
Гант з-під лоба глянув на Брайс.
— Серйозно, Квінлан? — Коли вона знову промовчала, він кивнув у бік її цифрового планшета. — А як у тебе справи з переміщеннями Даніки?
Перш ніж вона встигла відповісти, задзижчав телефон Ганта, але Брайс, отямлюючись від зображення кристалоса на амфорі, яке нагадувало їй про те, що сталося з Данікою, про те, що від неї лишилося, сказала:
— Я досі виключаю речі, які, ймовірно, не були пов’язані, утім… Справді, єдиним винятком серед усього є той факт, що Даніка була на чергуванні у Храмі Богині Місяця. Іноді вона чергувала у цьому районі, але конкретно у самому храмі — ніколи. І чомусь, за кілька днів до загибелі, її поставили саме туди? До того ж дані свідчать про те, що вона перебувала у храмі, коли було вкрадено Ріг. Послушниця також була там тієї ночі. Усе це має якось поєднуватися.
Гант відклав телефон.
— Можливо, Філіп Бріґґс просвітить нас щодо цього ввечері.
Вона різко звела голову.
— Сьогодні?
Після цих слів Лехаба геть забула про свій серіал.
— Щойно отримав повідомлення від Вікторії. Його перевели з Адрестії. За годину він чекатиме нас у камері під Коміціумом, — Гант обвів очима усі наявні дані. — Буде нелегко.
— Знаю.
Він відкинувся на стільці.
— Бріґґс не підбиратиме слів про Даніку. Ти впевнена, що зможеш вислухати його отруйні промови?
— Впевнена.
— Точно? Тому що щойно ця ваза вибила тебе з колії, а розмова віч-на-віч із цим типом навряд чи буде легшою.
На неї почали тиснути стіни.
— Забирайся, — різко сказала вона. — Те, що ми працюємо разом, не означає, що ти маєш право втручатися в мої особисті справи.