А от Брайс зблідла мов полотно.
— Даніка була до тебе поблажлива? — вражено спитала вона. Ганту було на диво важко стримуватися, щоб не взяти її за руку. — Намагалася бути, — Бріґґс водив покорченими пальцями по своєму білосніжному комбінезоні. — Вона була справедливою як для ваніра. Думаю, у дечому вона з нами погоджувалася. Не з моїми методами, так, але, гадаю, вона могла стати нашою прибічницею.
Бріґґс знову подивився на Брайс із такою невимушеністю, що в Ганта пір’я стало дибки. Почувши слово «прибічниця», він ледь не загарчав, але стримався і спитав:
— Твої послідовники це знали?
— Так. Думаю, того вечора вона навіть дозволила кільком із них утекти.
Гант шумно видихнув.
— Це неабияке звинувачення проти Лідерки Допоміжних сил.
— Вона померла, хіба ні? Яка тепер різниця?
Брайс здригнулася. Цього разу Гант не стримався і загарчав.
— Даніка не була прибічницею повстанців, — просичала Брайс. Бріґґс згорда глянув на неї.
— На той час ні, — погодився він, — але Даніка могла почати цей шлях. Можливо, вона бачила, як інші ваніри ставляться до її гарненької подружки-напівкровки, і їй це також не подобалося.
Почувши його правильну здогадку щодо їхніх із Данікою стосунків, Брайс здивовано кліпнула, і Бріґґс із розумінням посміхнувся, ймовірно, прочитавши усі емоції на її обличчі.
— Мої послідовники знали, що Даніка була потенційною кандидаткою на вербування, — продовжив він. — Ми обговорювали це — аж до самого нальоту. Але і того вечора Даніка та її зграя повелися з нами справедливо. Ми билися, і навіть спроміглися добряче налупцювати її першому заступнику, — він присвиснув. — Коннору Голстрому.
Брайс завмерла.
— Міцний був парубок, — з жорсткого вигину її губ він, вочевидь, помітив, як вона напружилася, почувши ім’я Коннора. — Голстром був твоїм хлопцем? Шкода.
— Це тебе не стосується.
Її слова були неживі, як і погляд Бріґґса. У Ганта стиснуло груди — від її слів, від порожнечі у її голосі.
— Чому ти не згадував про це, коли тебе арештували вперше? — спитав Гант.
— З якого хріна я став би закладати потенційну прибічницю, такого неймовірно могутнього ваніра, як Даніка Фендир? — пирхнув Бріґґс. — Я міг потрапити сюди… — він обвів рукою камеру, — …але наша справа продовжувалася би. Вона мала продовжуватися, і я знав, що хтось такий, як Даніка, може стати нашою союзницею.
— А чому не згадав про це під час слухання, коли тебе судили за вбивство? — обірвав його Гант.
— На суді? Ти про ту дводенну показуху, яку крутили по телевізору? З тим так званим адвокатом, якого призначив мені Губернатор? — Бріґґс зайшовся сміхом. Ганту довелося нагадати собі, що перед ним — в’язень, який зносить невимовні тортури, а не той, кому можна заїхати кулаком в обличчя. Навіть якщо від його сміху Квінлан засовала на стільці. — Я знав, що вони все одно повісять це вбивство на мене. Знав, що потраплю сюди, навіть якщо скажу правду. Тому на випадок, якщо у Даніки залишилися друзі, які поділяють її думки, я зберігав її таємниці при собі.
— А зараз їх видаєш, — сказала Брайс.
Але Бріґґс нічого на це не відповів. Натомість він роздивлявся вм’ятини на поверхні металевого стола.
— Я казав це два роки тому і скажу ще раз: повстанці Кереса не вбивали Даніку та Зграю Дияволів. Але щодо вибуху в «Білому Вороні» — вони могли би з цим впоратися. І добре, якщо впоралися.
Гант заскрипів зубами. Невже він так само втратив зв’язок із реальністю — тоді, коли послідував за Шахарою? Невже так само був на межі фанатизму, який спонукав його повести янголів 18-го Легіону до гори Гермон? Якби тоді, в останні дні перед битвою, хтось порадив би йому не робити цього, чи став би він узагалі слухати?
У пам’яті спливли туманні спогади: саме це й робив Ісая, намагаючись докричатися до нього у бойовому наметі. Прокляття.
— Чи багато ванірів загинуло від вибуху? — спитав Бріґґс.
Брайс відразливо скривилася.
— Ні, — відповіла вона, підводячись зі стільця. — Жодного.
Вона говорила владним, королівським тоном. Ганту не лишалося нічого, як встати за нею.
Бріґґс цокнув язиком і сказав:
— Шкода.
Гант стиснув кулаки. Він був шалено закоханий у Шахару, у їхню ідею повстання — то чим був кращий за цього чоловіка?
— Дякую, що відповів на наші запитання, — стримано промовила Брайс і, не чекаючи відповіді, поспішила до дверей. Хоч Бріґґс і був прикований до стола, Гант одразу рушив за нею.
Те, що Брайс так швидко закінчила зустріч, дало Ганту зрозуміти, що вона поділяє його думку: Бріґґс справді не вбивав Даніку.