Колись Гант і сам купився на нього, фактично примусивши її піти на місце вбивства послушниці.
Не дивлячись на фейців, Гант сказав:
— Я так розумію, ви почули адресу, — і, не чекаючи підтвердження, додав: — Зустрінемося на місці.
Очі Квінлан зблиснули, але Гант не відвів від неї погляд і підійшов ближче. Він відчував, як Данаан, Флінн і Еммет виходять, але не озирнувся і зупинився біля Брайс.
Навколо них зяяла холодна порожнеча стрілецької галереї.
Брайс знову стиснула кулаки і струсила пальцями, ніби намагаючись відігнати страх і біль.
— Хочеш, я сам із цим розберусь? — спокійно спитав Гант.
Її веснянкуваті щоки залило фарбою. Тремтливим пальцем вона вказала на двері.
— Хтось помер, поки ми тут розважалися.
Гант узяв її палець у свою долоню й опустив руку Брайс, тримаючи її.
— Це не твоя вина. Це вина тих, хто це зробив.
Таких, як він, — нічних убивць.
Брайс спробувала висмикнути палець, і Гант відпустив її, пам’ятаючи про її насторожене ставлення до ванірів-чоловіків. До так званих альфа-козлів.
Брайс ковтнула і втупилася поглядом у його крило.
— Я хочу піти на місце вбивства.
Гант чекав, чи скаже вона ще щось. Брайс судомно видихнула.
— Мені треба йти, — сказала вона, радше собі. Її нога постукувала по бетонній підлозі в такт музиці, що досі гуркотіла у приміщенні. — Але я не хочу, щоб Рунн чи його друзі бачили мене такою, — скривилася вона.
— Якою такою?
Після того, що вона пережила, мандраж був очікуваним і цілком нормальним.
— Розбитим шматком лайна, — її очі блиснули.
— Чому?
— Тому що це їх не стосується, але якщо вони побачать, то вважатимуть, що стосується. Це ж фейці: пхати носа не у свої справи — це для них певний вид мистецтва.
Гант весело фиркнув.
— Точно.
Брайс знову видихнула.
— Гаразд, — пробурмотіла вона. — Гаразд.
Руки Брайс досі тремтіли, ніби її охопили криваві спогади.
Гант інстинктивно взяв її руки у свої.
Ті тремтіли, наче келихи на полиці, і здавалися крихкими і витонченими, хоч і були вкриті липким холодним потом.
— Зроби глибокий вдих, — сказав Гант, обережно стискаючи її пальці.
Брайс заплющила очі й вдихнула, схиливши голову.
— Ще раз, — наказав він.
Вона підкорилася.
— Ще раз.
Тож Квінлан дихала, а Гант не відпускав її руки, доки не висох піт. Доки вона не підняла голови.
— Гаразд, — знову сказала вона, але цього разу впевнено.
— Ти в порядку?
— Ніколи не почувалася краще, — промовила вона, але її погляд і справді прояснився.
Не стримавшись, він заправив за її загострене вухо пасмо волосся, що вибилося з хвостика і ковзнуло прохолодним шовком між його пальців.
— Я теж, Квінлан.
Брайс погодилася полетіти з Гантом на місце вбивства. Вони прилетіли до одного з вбогих провулків у Асфоделевих Луках: переповнений сміттєбак, калюжі підозрілої блискучої рідини, худі, мов тріски, тварини, які греблися у смітті, бите скло, що виблискувало у першосвітлі іржавого ліхтарного стовпа.
Вхід до провулка вже був загороджений сяйливими блакитними магічними екранами. На місці злочину вже працювали кілька технічних спеціалістів і легіонерів, серед яких був Ісая Тиберіан і Рунн із друзями.
Провулок лежав неподалік від Головної Вулиці, у тіні Північної Брами — Брами Смертних, як називала її більшість мешканців. Вимальовувалися неясні обриси багатоповерхівок — здебільшого це було соціальне житло, — які гостро потребували ремонту. Шум вузького проспекту за провулком луною відбивався від напівзруйнованих цегляних стін, а нудотний сморід сміття забивався у ніздрі. Брайс намагалася дихати впівсили.
Гант оглянув провулок і пробурмотів, поклавши свою сильну руку їй на спину:
— Брайс, тобі не треба на це дивитися.
Те, що він щойно зробив для неї у тирі… Раніше вона нікому, навіть батькам, не дозволяла бачити її у такому стані. У ті миті, коли вона не могла дихати. Зазвичай вона йшла до ванної кімнати, або тікала на кілька годин, або виходила на пробіжку.
Інстинктивне бажання втекти було майже таким непереборним, як паніка і страх, які обпікали їй груди, але… тоді вночі вона бачила, як Гант повернувся зі свого завдання. І знала, що з усіх людей лише він міг це зрозуміти.
І він розумів. І не вагався ні секунди.
Як не вагався і тоді, коли побачив, як вона влучила у мішень, і у відповідь вистрелив сам. Наче вони були два чоботи — пара. Наче вона могла вільно щось кинути, знаючи, що він це зловить. Що зустріне будь-який виклик зі своєю лукавою хижою посмішкою.