— Доброго ранку, Принце.
А ще це. Її прекрасний чистий голос. Завдяки своєму загостреному слуху фейці були чутливі до звуків. Вони чули ноти всередині нот, акорди всередині акордів. Колись Рунн ледь не втік з побачення з молодою німфою, пронизливе хихикання якої більше нагадувало дельфінячий вереск. А у ліжку… чорт, скільком партнеркам він більше ніколи не дзвонив — не тому, що секс був поганий, а тому, що звуки, які вони видавали, були нестерпні? їх було так багато, що й не полічити.
Рунн усміхнувся медвідьмі.
— Привіт, — він кивнув у бік коридору. — Я знаю, що ви зайняті, але сподівався, що ви зможете приділити мені кілька хвилин, щоб поговорити про справу, над якою я працюю.
Одягнена у просторі темно-сині штани і білу бавовняну сорочку з короткими рукавами, які контрастували з її сяйливою коричневою шкірою, медвідьма демонструвала дивовижний рівень спокою і незворушності.
Відьми були дивним, унікальним кланом. Хоч зовнішньо вони походили на людей, їхня могутня магія і довголіття позначали їх як ванірів. Їхні сили передавалися здебільшого по жіночій лінії. Усі вони вважалися повноправними громадянами. Сила, яку вони успадковували, походила з якогось древнього джерела, яке, як стверджували вони самі, було триликою богинею, але час від часу відьми з’являлися і в немагічних родинах. Вони володіли прерізними здібностями: віщунки, воїтельки і зіллєварки, але найпримітнішими у Місті Півмісяця були цілительки. Їхня підготовка була ґрунтовною і доволі тривалою, тож Рунну було незвично бачити перед собою молоду відьму. Певно, вона мала великий досвід, якщо вже працювала в клініці, хоча на вигляд їй було не більше тридцяти.
— Скоро прийде ще один пацієнт, — сказала вона, глянувши через плече Рунна на жваву вулицю за вікном. — Але після цього у мене перерва на ланч. Ви не проти почекати пів години? — Вона махнула у бік скляних дверей у кінці коридору, крізь які просочувалося сонячне світло. — У нас є внутрішній дворик із садом. День сьогодні гарний, тож можете почекати там.
Рунн погодився і, глянувши на табличку на стійці, сказав:
— Дякую, міс Соломон.
Відьма здивовано кліпнула густими, оксамитовими віями.
— О… я не… Це клініка моєї сестри. Вона поїхала у відпустку і попросила мене її підмінити.
Витонченим, наче в королеви, жестом вона знову вказала у бік коридору.
Рунн пішов за нею, намагаючись не надто глибоко вдихати її евкаліптово-лавандовий аромат.
«Поводься пристойно», — сказав він собі.
Сонячні промені заплуталися у її густому, темному як ніч волоссі, коли вона підійшла до дверей і штовхнула їх плечем. Рунну відкрився внутрішній терасовий дворик, вимощений шиферною плиткою, з садом лікарських трав. День справді був чудовий, і рослини, які шелестіли і колихалися на вітерці, що повівав з річки, випускали свої заспокійливі аромати.
Відьма вказала на кований залізний столик і стільці біля клумби з м’ятою.
— Я скоро повернуся.
— Гаразд, — сказав Рунн, і вона, не чекаючи, доки він сяде, зникла за скляними дверима.
Пів години пролетіли швидко — здебільшого завдяки шквалу дзвінків, які він отримав він Дека і Флінна, а також кількох капітанів Допоміжних сил. Коли він нарешті відклав телефон, збираючись насолодитися хоча б хвилинкою запашної тиші, скляні двері знову відчинилися.
Побачивши відьму, яка несла важку тацю з чайником, що парував, чашками і тарілкою з сиром, медом і хлібом, Рунн схопився на ноги.
— Я подумала, оскільки у мене ланч, ми могли б поїсти разом, — сказала вона Рунну, який забрав у неї тацю.
— Про мене можна було і не клопотатися, — промовив він, обережно ставлячи тацю на стіл, щоб не перекинути чайник.
— Мені не складно. Все одно не люблю їсти на самоті.
Вона сіла навпроти нього і почала розкладати столове срібло.
— Звідки у вас цей акцент?
Її вимова була не такою швидкою, як у місцевих. Відьма не торохтіла, а радше ретельно підбирала слова.
Вона поклала шматочок сиру на скибочку хліба.
— Мої вчителі були родом зі старої частини Пеліуму — це узбережжя Раґанського моря. Гадаю, це позначилося на мені.
Рунн налив собі чаю, а тоді наповнив її чашку.
— Уся та територія стара.
Її карі очі блиснули.
— Безумовно.