— Не так уже й погано, еге ж?
Брайс вщипнула Аталара за шию, і його сміх у відповідь залоскотав їй вухо. Можливо, вона трохи сильніше притислася до його міцного тіла. Можливо, і він трохи щільніше пригорнув її до себе. Зовсім трохи.
Вони мовчки спостерігали, як змінюються будівлі — із древнього каменю і цегли на лискучий метал і скло. Автівки теж стали вишуканіші — підтоптані таксі змінили чорні седани з тонованими вікнами і водіями в уніформі, які стояли біля хмарочосів, вишикувавшись у довгі ряди. Вулиці були значно чистіші, а людей на них — значно менше: звісно, бо тут не було ні музики, ні ресторанів, де через край лилися потоки їжі, питва і сміху. Це був стерильно чистий, упорядкований район міста, де йшлося не про те, щоб роззиратися навколо, а щоб дивитися вгору. Високо у дощовій завісі, що заволокла туманом верхні частини будинків, де-не-де сяяли мерехтливі завитки і кольорові цятки. Ліворуч від Брайс слабко виблискувала червона плямка, і вона одразу зрозуміла, що це вивіска «Реднер Індастріз». За останні два роки Брайс жодного разу не бачила і не чула Ріда — він навіть не висловив співчуття щодо смерті Даніки. Хоча Даніка підробляла в їхній компанії. Мудак.
Гант підлетів до масивної бетонної будівлі, спогади про яку Брайс намагалася викинути з пам’яті, і плавно приземлився на балконі другого поверху. Потім приклав до сканера якийсь пропуск, і, відчинивши скляні двері сказав:
— Вікторія — примара.
«Я знаю», — ледь не бовкнула Брайс, але лише кивнула і рушила за ним усередину. Вони з Гантом не говорили про ту ніч. Про те, що вона пам’ятала.
Кондиціонер був увімкнений на максимум, і Брайс миттю обхопила себе за плечі, цокочучи зубами від різкої зміни дощу на морозне повітря.
— Рухайся швидше, — тільки й порадив Гант, витираючи краплі зі свого обличчя.
Поїздка у тісному ліфті, прохід двома коридорами — і Брайс уже тремтіла на порозі просторого офісу з видом на невеличкий парк, дивлячись як Гант і Вікторія тиснуть руки над вигнутим скляним столом примари.
Гант жестом підізвав її:
— Брайс Квінлан, це Вікторія Варґос.
Вікторія, треба віддати їй належне, зробила вигляд, що бачить її вперше.
Більша частина тієї ночі була розмитою. Але Брайс пам'ятала стерильну кімнату. Пам’ятала Вікторію, яка ставила їй записи з камер.
Принаймні тепер Брайс могла оцінити красу жінки, яку бачила перед собою: темне волосся, бліда шкіра і вражаючі зелені очі — усе це мало панґерське походження і промовисто нагадувало про виноградники і різьблені мармурові палаци. Але грація, з якою вона рухалася… Напевно, Вікторія була стара мов Хел, щоб мати таку пластичну красу. Щоб так плавно керувати своїм тілом.
На її чолі також був витатуйований німб. Брайс приховала своє здивування — про цю деталь у зовнішності примари вона не пам’ятала. Вона знала, що у повстанні янголів брали участь спрайти, але що під прапором Ранкової Зорі — Шахари — йшли й інші не-малахими, не знала.
В очах Вікторії засяяли теплі вогники, і вона промуркотіла:
— Приємно познайомитися.
Чомусь промоклий під дощем Аталар мав іще кращий вигляд: сорочка облипала кожен його твердий, точений м’яз. Простягнувши руку Вікторії, Брайс чітко усвідомлювала, що її мокре волосся було прилизане, а макіяж, імовірно, розмазався по обличчі.
Вікторія потисла руку Брайс — міцно, але по-дружньому — і всміхнулася. А потім підморгнула.
— Вона з усіма так кокетує, тож надто не тішся, — пробурчав Гант.
Брайс всілася в одне з двох чорних шкіряних крісел навпроти примари і, кліпнувши віями, спитала Ганта:
— З тобою теж?
Вікторія розсміялася приємним заразливим сміхом.
— І це цілком заслужено, Аталаре.
Гант похмуро плюхнувся у друге крісло з низькою спинкою, і Брайс збагнула, що воно було створене для власників крил.
— Ісая сказав, що ти щось знайшла, — промовив Гант, закинувши ногу на ногу.
— Так, хоча й не зовсім те, про що ти просив.
Вікторія вийшла з-за стола і вручила Брайс файл. Гант нахилився, зазираючи їй через плече, і легенько торкнувся крилом її потилиці, але не прибрав його.
Брайс примружено вдивилася у зернистий знімок, єдиним зображенням на якому була пазуриста ступня.
— Це…
— Було помічено у Місячному Лісі минулої ночі. Я перевіряла температурні коливання поблизу головних вулиць, як ти і просив, і помітила спад — двосекундний, але тим не менш.
— Момент прикликання, — промовив Гант.
— Так, — погодилася Вікторія. — Камера зафіксувала лише це крихітне зображення стопи — сам демон лишився поза полем зору. Але був він неподалік головної магістралі, як ти і підозрював. У нас є ще кілька нечітких знімків з інших локацій, зроблених минулої ночі, але на них видно ще менше — лише довгий кіготь, навіть не ціла ступня.