— З тобою весело, Квінлан. Попри ввесь жах цієї справи, попри все це, я давно так не веселився.
Власне, ніколи.
Він міг поклястися, що вона зашарілася.
— Потусуйся зі мною ще, Аталаре, — сказала вона, відтираючи бруд з ніг і долонь від стояння навколішках, — і можливо, перестанеш бути таким занудою.
Він нічого не сказав. У відповідь лише щось клацнуло.
Вона різко розвернулася і побачила, що він дістав телефон. І сфотографував її.
Гант блиснув широкою усмішкою у дощовій темряві.
— Краще бути занудою, ніж схожим на мокрого щура.
Брайс відмила взуття і руки під краном на даху будинку. У неї не було бажання тягнути вуличний бруд додому. Вона дійшла до того, що змусила Ганта скинути чоботи ще на вході, а потім, навіть не дивлячись, чи збирається він іти в душ, побігла до своєї кімнати і миттю відкрила воду.
Вона скинула одяг у купу в кутку, збільшила температуру води настільки, наскільки могла стерпіти, і почала нещадно терти себе мочалкою, намилюватися і знову терти. Згадуючи, як вона стояла навколішках на брудній вулиці та вдихала каналізаційне повітря, вона відмивалася знову і знову.
Через двадцять хвилин постукав Гант.
— Не забудь помити між пальцями ніг.
Хоча двері були зачинені, вона закрилася руками.
— Іди геть.
Його сміх перекрив шум води.
— У гостьовій душовій скінчилося мило. У тебе є ще брусочок?
— У коридорі, у шафі для білизни. Бери яке захочеш.
Він буркнув «дякую» і за мить зник. Брайс вимилася і знову намилилася. Гидота. Це місто було таке гидотне. А в дощ — іще гірше.
Тоді Гант постукав знову.
— Квінлан.
Його серйозний тон змусив її закрити воду.
— Що сталося?
Вона загорнулася у рушник і, ковзаючи мармуровими кахлями, підійшла до дверей. Гант стояв із голим торсом, притулившись до одвірка її спальні. Можливо, вона би й помилувалася його м'язами, якби його обличчя не було серйозне мов Хел.
— Ти нічого не хочеш мені сказати?
Вона ковтнула, обводячи його очима з голови до ніг.
— Про що?
— Про те, що це за хрінь? — Він простягнув руку і розкрив великий кулак.
На долоні лежав фіолетовий блискучий єдиноріг.
Вона вихопила іграшку з його руки. Темні очі Ганта сяяли здивованими вогниками.
— Чого ти нишпориш у моїх речах? — вимогливо спитала вона. — Чого у твоїх шафі для білизни коробка з єдинорогами?
— Це єдиноріг-пегас, — вона погладила бузкову гриву. — Джемова Джина.
Гант лише витріщався на неї. Брайс проштовхнулася повз нього у коридор, де двері шафи досі були відчинені, а її коробка з іграшками тепер стояла на одній з нижніх полиць. Гант рушив за нею. Досі з голим торсом.
— Мило ось тут, — сказала вона, вказуючи на полицю просто на рівні його очей. — Але ти все одно дістав коробку з найвищої полиці?
Вона могла заприсягтися, що його щоки зашарілися.
— Я побачив фіолетовий блиск.
Брайс кліпнула до нього.
— І подумав, що це секс-іграшка, так?
Він промовчав.
— Ти думаєш, що я тримаю вібратор у шафі для постільної білизни?
Він схрестив руки на грудях.
— Я просто хочу знати, чому в тебе ціла коробка цих штукенцій.
— Тому що я їх люблю, — вона обережно поклала Джемову Джину в коробку, а натомість дістала помаранчево-жовту іграшку. — Це мій пегас, Персикова Мрія.
— Тобі двадцять п’ять років.
— І що? Вони блискучі, м’якенькі й податливі, — вона легенько стиснула Персикову Мрію, тоді поклала її назад у коробку й дістала третю іграшку — довгоногого єдинорога з м’ятно-зеленим хутром і рожевою гривою. — А це — Кремова Принцеса, — вона піднесла іграшку Умбрі Мортісу до обличчя і ледь не засміялася від такого зіставлення.
— Це ім’я навіть не збігається з її кольором. І чому всі клички їстівні?
Брайс провела пальцем по фіолетових блискітках на бочку іграшки.
— Тому що вони такі милі, що аж хочеться з’їсти. Що я і зробила, коли мені було шість років.
Губи Ганта смикнулися.
— Та ні.
— Її звали Ананасова Іскра, а її ноги були такі податливі та блискучі, що я зрештою не втрималася і… відкусила.
Виявилося, що всередині них справді желе. Але неїстівне. Мамі довелося викликати токсикологів.
Гант оглянув вміст коробки.
— І ти досі все це зберігаєш, бо?..
— Бо вони роблять мене щасливою, — у відповідь на його досі збентежений погляд вона додала: — Гаразд. Якщо хочеш заглибитися у це, Аталаре, то коли я гралася ними, інші діти уперше не ставилися до мене як до цілковитої дивачки. Коли мені було п’ять років, «Зоряні Конячки» були номером один у списку бажань кожної дівчинки на День зимового сонцестояння. І вони не всі були рівноцінними. Бідолашні Кремові Принцеси траплялися на кожному кроці, як жаби після дощу. А Джемова Джина… — Вона усміхнулася фіолетовому єдинорогу — спогадам, які він викликав. — Мама вперше за кілька років покинула Нідарос, щоб купити її в одному з великих міст, до якого було дві години їзди. Джемова Джина була найрідкіснішою з колекції. Не просто єдиноріг, не просто пегас — а єдиноріг-пегас. Я принесла цю лялю до школи, і діти мене одразу прийняли.