Вона пирхнула, але всередині неї усе стиснулося.
— Я не ходжу на побачення з вовками.
Коннор зухвало усміхнувся.
— То зроби виняток.
— Ні, — відповіла Брайс, але при цьому ледь усміхнулася.
Тоді Коннор просто, з твердою самовпевненістю, якої може досягнути лише безсмертний хижак, промовив:
— Ти хочеш мене. Я хочу тебе. Це триває вже давно, й ігри з людськими самцями аніскільки не допомагають тобі про це забути, хіба не так?
Так, не допомагають. Але Брайс, попри шалене калатання серця у грудях, ласкаво сказала:
— Конноре, я з тобою не зустрічатимуся. З мене досить і Даніки, яка любить покомандувати. Мені не потрібен ще один вовк, особливо самець, який намагатиметься керувати моїм життям. Не потрібен ще один ванір, який пхатиме носа у мої справи.
Його золоті очі потьмяніли.
— Я не такий, як твій батько.
Він мав на увазі не Рендалла.
Відштовхнувшись від стільниці, Брайс рушила до нього. І до дверей квартири за його спиною. Так вона запізниться.
— Це тут абсолютно ні до чого — і справа не в тобі. Моя відповідь — «ні».
Коннор не поворухнувся, і Брайс зупинилася за кілька сантиметрів від нього. Навіть попри те, що вона була на підборах і мала вищий за середній зріст, Коннор усе одно височів над нею. Займав собою весь простір, просто дихаючи.
Як і будь-який альфа-козел. Як і її фейський татусь, що повівся так із дев’ятнадцятирічною Ембер Квінлан: переслідував її, спокусив, намагався втримати і зайшов так далеко у своїй власницькій фантазії, що тієї ж миті, коли Ембер зрозуміла, що вагітна від нього — вагітна Брайс, — вона кинулася навтьоки. Утім, він зміг вистежити її і, знайшовши, тримав у зачині на своїй віллі у П’яти Трояндах, доки вона не постарішала настільки, що перестала його цікавити.
Брайс не дозволяла собі думати про таке. Не після того, як зробила аналізи крові й вийшла з кабінету медвідьми, знаючи, що успадкувала від свого фейського татуся не тільки червоне волосся і загострені вуха.
Колись їй доведеться поховати матір — і Рендалла також. Коли ти людина — такий кінець цілком очевидний. Але від думки про те, що вона житиме ще кілька століть, а про їхні голоси й обличчя нагадуватимуть лише фотографії і відеозаписи, у неї защеміло серце.
Треба було хильнути і третю чарку джину.
Коннор і далі стояв стовпом у дверях.
— Одне побачення не викличе у мене напад власництва. Це навіть не обов’язково має бути побачення. Просто… піци поїмо, — закінчив він, глянувши на складені коробки.
— Та наче ж і так часто їмо, — так і було: вечорами, коли Даніку викликали на зустріч Сабіна чи інші командири Допоміжних сил, Коннор частенько приносив із собою їжу або зустрічався з Брайс у якомусь із безлічі ресторанів, вишикуваних уздовж їхнього пожвавленого кварталу. — Якщо це не побачення, то в чому різниця?
— Це буде репетиція. Репетиція побачення, — процідив Коннор.
Брайс здивовано звела брову.
— Пробне побачення, на якому я вирішу, чи хочу піти з тобою на справжнє?
— Ти нестерпна, — він відштовхнувся від одвірка. — Ще побачимося.
Подумки усміхнувшись, Брайс вийшла вслід за Коннором з кухні, кривлячись від гучності телевізора, який дуже, дуже зосереджено дивилися вовки.
Навіть Даніка знала, що існують межі того, як сильно можна тиснути на Коннора без серйозних наслідків.
На мить Брайс замислилася, чи не схопити їй першого заступника Даніки за плече і не пояснити, що краще йому знайти милу, приємну вовчицю, яка хоче мати цілий виводок вовченят, і що йому насправді не потрібна прибацана, яка досі гульбанить не гірше за тих славнозвісних студентів, що оббльовують Стару Площу. І яка до кінця не впевнена, що зможе полюбити когось — не тоді, коли всім, що їй було потрібно, була Даніка.
Але вона не стала чіпати Коннора. На той час, коли вона вигребла з керамічної миски ключі, він уже плюхнувся на диван — знову на її місце — і демонстративно втупився в екран телевізора.
— Бувайте, — промовила вона до зграї.
З дальнього кута кімнати на неї звела погляд Даніка. У її досі настороженому погляді слабко зблиснули веселі вогники. Вона підморгнула подрузі.
— Запали там, шельмо.
— Запалю, бестіє, — автоматично промовила Брайс їхні звичні слова прощання.
Вона вже вислизнула на брудний сходовий майданчик, коли почула, як Даніка додала: «Люблю тебе», — і її рука затрималася на дверній ручці.
У Даніки пішло кілька років на те, щоб навчитися промовляти ці слова, і вона досі доволі рідко ними користувалася. Почувши їх від Брайс, Даніка спершу їх зненавиділа — навіть коли подруга пояснила, що говорить їх протягом усього свого життя, просто про всяк випадок — раптом це буде останця розмова. На той випадок, якщо не встигне попрощатися з найдорожчими людьми. І знадобилося пережити одну з їхніх найстрьомніших пригод — яка скінчилася розтрощеним мотоциклом і буквально приставленими до їхніх голів стволами, — щоб Даніка вимовила ці слова. Але тепер вона принаймні їх казала. Іноді.