Ітан ішов не поспішаючи. Ніби відчував страждання Брайс і хотів, щоб вона терпіла їх якомога довше.
Брайс вважала, що заслужила на це. Вона знала, що заслужила. Вона намагалася заблокувати спогад, який зринув у її пам’яті. Двадцять один пропущений дзвінок від Ітана, усі за перші кілька днів після вбивства. Пів дюжини голосових повідомлень. Перше було залишене через кілька годин. Переляканий Ітан захлинався від ридань: «Брайс, це правда? Вони всі мертві?»
А потім ридання змінилися занепокоєнням: «Ти де? Ти в порядку? Я обдзвонив головні лікарні, і тебе у списках немає, але більше ніхто нічого не каже. Будь ласка, зателефонуй мені».
А тоді, під кінець, останнє голосове повідомлення від Ітана, сповнене лише разючої холодності: «Інспектори Легіону показали мені всі повідомлення. Коннор практично зізнається тобі у коханні, і ти нарешті погоджуєшся піти з ним на побачення, а потім трахаешся з якимсь незнайомцем у туалеті «Ворона»? У той час, як він помирає? Ти що, знущаєшся наді мною? Не приходь завтра на Відплиття. Тебе там не чекають».
Вона так і не відповіла. Не шукала з ним зустрічі. Їй була нестерпна думка про те, щоб побачити його. Побачити горе і біль на його обличчі. Вірність була найціннішою серед усіх вовчих рис. У їхніх очах вони з Коннором неминуче мали бути разом. Їх майже вважали парою. Це було лише питання часу. Її попередні романчики не мали значення, як і його, тому що поки що не було ніяких офіційних заяв.
Доки він нарешті не запросив її на побачення. І доки вона не погодилася. Не стала на цей шлях.
Для вовків вона належала Коннору, а Коннор належав їй.
«Напиши, коли безпечно дістанешся додому».
У грудях ще дужче защеміло, стіни насувалися на неї, стискаючи і загрожуючи розчавити…
Вона змусила себе зробити глибокий вдих. Вдихати повітря, доки ребра не напружаться, утримуючи його всередині. Потім видихнути, виштовхуючи повітря з легень, доки не почала вивергатися паніка, що розривала її нутро і наче кислотою обпалювала все тіло.
Брайс не була вовчицею. Не грала за їхніми правилами залицяння. І повелася по-дурному, злякавшись того, що означатиме ця згода на побачення. Даніці, звісно, було байдуже до її випадкових зв’язків, але… Брайс так і не наважилася пояснити це Ітану після того, що вона побачила у квартирі й почула у його повідомленнях.
Вона зберегла їх усі. Прослуховування цих повідомлень було основною, невіддільною частиною її рутинних і смертельних емоційних гойдалок, кульмінацією яких, звісно, були останні дурнувато-щасливі повідомлення Даніки.
Ітан постукав у двері кабінету Сабіни і розчинив їх. За дверима виявився освітлений сонцем білий кабінет, вікна якого виходили на повний буяння зелені парк Лігва. Сабіна сиділа за столом, її світле шовковисте волосся майже сяяло на сонці.
— Тобі вистачає нахабства заявлятися сюди.
Слова застрягли у пересохлому роті Брайс, коли вона подивилася на бліде обличчя, на тонкі руки, переплетені на дубовій стільниці, на вузькі плечі, які приховували неймовірну силу. Даніка була диким полум’ям, а її мати — твердою кригою. І якщо Сабіна вбила її, якщо це зробила вона…
У голові Брайс зашуміло.
Напевно, Гант відчув це, тому що став поруч із Брайс і, залишивши Ітана у коридорі, сказав:
— Ми хотіли зустрітися з Ватажком.
В очах Сабіни спалахнуло роздратування.
— Щодо?
— Щодо вбивства вашої доньки.
— Не лізьте в наші справи, — гаркнула Сабіна, через що склянка на її столі задеренчала.
Жовч обпалила горло Брайс, і вона зосередилася на тому, щоб не закричати і не кинутися на жінку.
Гант легенько торкнувся крилом спини Брайс — невимушений жест для сторонніх очей, але його теплота і ніжність заспокоїли її. Даніка. Вона робить це заради Даніки.
Очі Сабіни блищали.
— Де, Хел забирай, мій меч?
Брайс не стала відповідати, не стала навіть огризатися, що меч належав і завжди належатиме Даніці, і натомість сказала:
— У нас є інформація, яка свідчить про те, що Даніка чергувала у Храмі Богині Місяця у ніч, коли викрали Ріг. Нам потрібно, щоб Ватажок це підтвердив.