Брайс втупила очі у килим — втілення нажаханої, приниженої покірності — дозволяючи Сабіні самій вирити собі могилу.
— Який це має стосунок до її смерті? — вимогливо спитала вовчиця.
— Ми складаємо картину переміщень Даніки до того, як її вбив демон кристалос, — спокійно промовив Гант. — 3 ким вона могла зустрічатися, що могла бачити чи робити.
Ще один шматок наживки: побачити її реакцію на породу демона, якої ще не оприлюднювали. Але Сабіна й оком не змигнула. Вона ніби вже це знала — можливо, тому, що весь цей час власноруч прикликала демона. Хоча, припустила Брайс, можливо їй просто було байдуже.
— Даніки не було у храмі тієї ночі, — прошипіла Сабіна. — Вона не має ніякого стосунку до крадіжки Рога.
Брайс ледве стрималася, щоб не зажмуритися від брехні, яка усе підтверджувала.
Сабіна випустила кігті, і ті ввігналися у стільницю.
— Хто тобі сказав, що Даніка була у храмі?
— Ніхто, — збрехала Брайс. — Мені подумалося, що я пригадала, як вона згадувала…
— Тобі подумалося? — глумливо промовила Сабіна, підвищивши голос і передражнюючи Брайс. — Складно, мабуть, було пригадувати, якщо ти була під кайфом, п’яна і трахалася з незнайомцями.
Гант загарчав, але Брайс видихнула:
— Ваша правда. Це була помилка.
Не давши Ганту заперечити, вона розвернулася і рушила геть, хапаючи ротом повітря.
Як їй вдавалося тримати спину прямо і не вивернути шлунок назовні, було загадкою.
Вона майже не чула, як її наздогнав Гант. Вийшовши у коридор, вона не змогла й глянути на Ітана, який чекав біля дальньої стіни.
Брайс рушила сходами вниз, не сміючи дивитися на вовків, яких проминала.
Вона знала, що Ітан іде слідом, але їй було все одно, все одно…
— Квінлан, — голос Ганта прорізав простір над мармуровими сходами. Брайс спустилася ще на один проліт, коли він знову гукнув: — Квінлан.
Його голос був різкий, тож вона зупинилася. Озирнулася через плече. Гант уважно дивився на неї — в його очах була тривога, а не тріумф від викритої відвертої брехні Сабіни.
Але між ними став Ітан із кам’яним поглядом.
— Розкажи мені, в чому справа.
— Це секретна інформація, придурку, — протягнув Гант.
Ітан загарчав, і звук розійшовся луною по сходах.
— Це знову почалося, — тихо промовила Брайс, пам’ятаючи про камери навколо і наказ Михея зберігати усе в таємниці. Її голос був скрипучий, у горлі дерло. — Ми намагаємося з’ясувати чому і хто за цим стоїть. Наразі три вбивства. Аналогічних тодішнім. Будь обережний — і попередь свою зграю.
Обличчя Ітана лишилося непроникним. Це була одна з його переваг як гравця у сонцебол — здатність діяти непередбачувано і не давати суперникам прочитати його наступні ходи. Так, він був блискучим і збіса зарозумілим, але ця зарозумілість була заслужена годинами тренувань і жорсткої дисципліни.
— Я повідомлю, якщо щось почую, — з незворушним виразом промовив він.
— Номер телефону потрібен? — холодно спитав Гант.
Ітан скривив губи.
— Її номер у мене є, — Брайс щосили намагалася витримати його погляд, особливо коли він спитав: — Цього разу ти спроможешся відповісти?
Вона розвернулася і кинулася вниз сходами до вестибюля.
Біля стійки, зігнувшись над тростиною з червоного дерева, стояв дідусь Даніки і розмовляв з черговим. Брайс різко зупинилися, і Ватажок підняв на неї зморщене обличчя.
На неї дивилися теплі карі очі — такі ж, як у Даніки.
Старий усміхнувся сумною, доброю усмішкою. Це було гірше за будь-які насмішки і грубощі.
Брайс знайшла в собі сили вклонитися і вилетіла у скляні двері.
Їй вдалося дістатися воріт, більше ні на кого не наштовхнувшись. Вона вже виходила на вулицю, коли її наздогнав Ітан, якому в потилицю дихав Гант.
— Ти ніколи не була його гідна.
З тим самим успіхом він міг витягнути ножа, який був захований у його чоботі, і встромити їй у груди.
— Я знаю, — прохрипіла вона.
Вовченята досі гралися, стрибаючи у високій траві. Ітан кивком вказав на другий поверх, де вікна кабінету Сабіни виходили на парк.
— Ти ухвалювала ідіотські рішення, Брайс, але я ніколи не вважав тебе ідіоткою. Вона хоче твоєї смерті.
Можливо, ще одне підтвердження причетності Сабіни.
Його слова щось пробудили у ній.
— Це навзаєм, — вона махнула у бік воріт, не в змозі зупинити лють, що закипала у ній від усвідомлення того, що все вказувало на Сабіну. — Коннору було би соромно за те, що ти дозволяєш Амелі сваволити. Що дозволяєш цьому шматку лайна бути вашою Альфою.
З кісточок Ітана випнулися кігті й зблиснули на сонці.