Брайс почервоніла. Гант, глянувши на неї, напружився, і вона зрозуміла, що таки зашарілася.
Сабіна вела далі:
— А щодо моїх слів у ніч її загибелі: Даніка справді не могла тримати язика за зубами — взагалі не вміла. Я знала, що вона вкрала Ріг, і знала, що, ймовірно, за це її і вбили — бо вона не змогла про це промовчати, — знову цей холодний смішок. — Я робила усе, щоб захистити мою доньку. Мою безрозсудну, самовпевнену доньку. А ти робила усе, щоб підбурити її найгірші риси.
— Обережніше, Сабіно, — гаркнув Гант, прорізаючи нічне повітря.
Але Альфа лише пирхнула.
— Ви пошкодуєте, що перейшли мені дорогу.
Її магічна сила забриніла слабким світлом, коли вона підійшла до краю даху, ніби збираючись зробити стрибок, який Брайс здуру обдумувала півтора року тому. От тільки Сабіна, на відміну від неї, зможе граційно приземлитися на тротуар. Сабіна озирнулася через худе плече. Її подовжені зуби зблиснули, і вона сказала:
— Я не вбивала свою доньку. Але якщо ви поставите під загрозу її спадщину, я вб’ю вас.
А потім вона стрибнула і, спалахнувши м’яким світлом, змінила подобу просто у повітрі. Гант кинувся до краю даху, але Брайс знала, що він побачить: вовчицю, яка легко приземляється на тротуар і зникає у темряві.
50
Лише вранці Гант зрозумів, наскільки сенсаційна заява Сабіни приголомшила Брайс. Вона не вийшла на пробіжку. Не встала вчасно, щоб зібратися на роботу.
Випила чашку кави, але відмовилася від приготованої ним яєчні. Не сказала йому й трьох слів.
Гант знав, що вона не сердиться на нього. Знав, що вона просто… у роздумах.
Він не наважився спитати, чи були пов’язані ці роздуми також із тим, що вони вчора робили на даху. Це було не на часі. Хоча після того йому довелося прийняти холодний, буквально крижаний душ. І взяти справу у свої руки. Згадуючи обличчя Брайс, її запах і той хрипкий стогін, який вона видала, вигнувшись у його руках, він так бурхливо кінчив, що йому аж іскри з очей посипалися.
Але це хвилювало його найменше — те, що сталося між ними. Хай чим це було.
На щастя, нічого про напад у парку не просочилося до преси.
Після роботи Брайс майже не розмовляла. Він приготував їй вечерю, і вона, поколупавшись у ній, лягла спати ще до дев’ятої. Звісно ж, більше не було ніяких обіймів з подальшим тицянням носом.
На другий день усе повторилося. І на третій теж.
Гант із розумінням відійшов убік. Боги знали, що іноді він теж потребував простору. Щоразу, коли він убивав за наказом Михея, йому потрібно було побути на самоті.
Він розумів, що Сабіна не бреше. Так, звинуватити мертвого було найпростіше, але хоча Сабіна й була чудовиськом, слави брехухи вона не мала.
Розслідування зайшло у глухий кут, а Даніка померла — за що? За древній зламаний артефакт. Артефакт, який не працював уже п’ятнадцять тисяч років і ніколи не працюватиме.
Можливо, Даніка сама хотіла відновити Ріг і застосувати його? Але навіщо? Гант навіть не уявляв.
Він знав, що такі ж думки обсідали голову Брайс. Уже п’ять довбаних днів вона майже не їла. Лише ходила на роботу, спала і знову йшла працювати.
Щоранку він готував їй сніданок. Щоранку вона ігнорувала поставлену тарілку.
Михей зателефонував тільки раз, щоб спитати, чи дістали вони доказ причетності Сабіни. «Це глухий кут», — лише відповів Гант, і Губернатор поклав слухавку. Його лють через нерозкриту справу була відчутною.
Це було два дні тому. Гант досі чекав подальшого розвитку подій.
— Я думала, що полювання за древньою смертоносною зброєю буде захопливим, — буркнула Лехаба, яка сиділа на своєму диванчику й одним оком дивилася якусь ідіотську денну телепрограму.
— Я теж, — пробурмотіла Брайс.
Гант підвів погляд від доказового звіту, який він проглядав, і збирався відповісти, коли у двері галереї подзвонили. У зовнішній камері з’явилося обличчя Рунна, і Брайс, важко й шумно зітхнувши, мовчки натиснула кнопку, впускаючи його.
Гант повів задерев’янілим плечем. Руку досі ломило — наслідок смертельної отрути, яка вирвала магію просто з його тіла.
Через кілька секунд на зеленому килимі на сходах з’явилися чорні чоботи принца, який, вочевидь, побачивши відчинені двері бібліотеки, зрозумів, де їх шукати. Лехаба миттю пурхнула до нього, залишаючи по собі іскристий слід, і, просяявши, промовила: