Стараючись не вивихнути ноги, Брайс рушила бруківкою, вдихаючи нічні дари Міста Півмісяця, впиваючись ними, — і зникла у кінці переповненої вулиці.
4
Ресторан «Перлина і Троянда» втілював у собі все, що Брайс ненавиділа у цьому місті.
Але принаймні Даніка тепер була винна їй п’ятдесят срібних марок.
Викидайли її пропустили, і Брайс, піднявшись на три сходинки, пройшла у відчинені бронзовані двері ресторану.
Та навіть п’ятдесят срібних марок були мізерною сумою в порівнянні з тією, яку доведеться сплатити, аби розрахуватися за вечерю. Ні, тут згодилися б виключно золоті.
Рід, безперечно, міг це собі дозволити. Враховуючи розмір його банківського рахунку, він, найімовірніше, навіть не глянув би на чек, перш ніж простягнути свою чорну картку.
Сидячи за столом у центрі помпезної зали, під кришталевими люстрами, що звисали з вигадливо розписаної стелі, в очікуванні Ріда Брайс випила дві склянки води і пів пляшки вина.
Через двадцять хвилин у її чорному шовковому клатчі задзижчав мобільний. Якщо це Рід скасовує побачення, то вона його вб’є. Вона нізащо не зможе дозволити собі заплатити за вино — хіба що доведеться відмовитися від уроків балету на наступний місяць. Власне, на два місяці.
Але повідомлення були не від Ріда, і Брайс тричі їх перечитала, перш ніж кинула мобільний назад у сумочку і налила собі ще келих дуже, дуже дорогого вина.
Рід був багатий. До того ж він запізнювався. Він їй завинив.
Зокрема тому, що вища знать Міста Півмісяця розважалася тим, що глумливо усміхалася, споглядаючи її голу спину, фейські вуха і явно людське тіло.
«Напівкровка», — вона наче чула в їхніх думках ненависне слово. Вони вважали її у кращому випадку прислугою. У гіршому — здобиччю і другосортною поживою.
Брайс дістала мобільний і вчетверте перечитала повідомлення.
Коннор написав: «Ти знаєш, я не майстер гарно говорити. Але я хотів сказати — до речі, перед тим, як ти спробувала зі мною посваритися, — що, на мою думку, це того варте. Ти і я. Дати нам шанс».
Він додав: «Я шаленію за тобою. Мені більше ніхто не потрібен. І вже давно. Одне побачення. Якщо не вийде — я з цим змирюся. Але просто дай мені шанс. Будь ласка».
Брайс сиділа, втупившись поглядом у повідомлення, відчуваючи, як від цього клятого вина паморочиться у голові, коли нарешті з’явився Рід. Спізнившись на сорок п’ять хвилин.
— Вибач, крихітко, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її у щоку, а тоді опустився на своє місце. Наприкінці дня його темно-сірий костюм усе одно виглядав бездоганно, а над коміром білої сорочки сяяла золотиста шкіра. Усі темно-каштанові волосинки на його голові охайно лежали на своїх місцях.
У Ріда були манери людини, вихованої у заможній родині, яка не шкодувала грошей на його освіту і виконувала усі бажання. Реднери були однією з небагатьох людських сімей, які потрапили до вищого товариства ванірів — і вдягалися відповідно. Рід прискіпливо ставився до свого зовнішнього вигляду, аж до найдрібніших деталей. Брайс дізналася, що кожна краватка, яку він одягав, мала підкреслити зелений відлив його карих очей. Його бездоганні костюми завжди шили під його підтягнуту фігуру. Брайс могла би назвати його самозакоханим, якби сама не мала подібний підхід до власного вбрання. Брайс знала, що Рід займався з персональним тренером з тієї ж причини, з якої вона продовжувала танцювати: окрім любові до балету, вона стежила за тим, щоб її тіло було готове до того моменту, коли їй можуть знадобитися сили тікати від будь-якого хижака, що полюватиме на вулицях міста.
Відтоді як багато еонів тому ваніри перебралися через Північний Розлом і захопили Мідґард — подія, яку історики назвали «Перехід», — найкращим виходом, якщо ванір вирішив вами пообідати, була втеча. Звісно, якщо у вас не було вогнепальної зброї, бомб чи будь-яких інших жахливих речей, що їх створювали такі люди, як Бріґґс, аби вбивати навіть тих створінь, які довго живуть і швидко відновлюються.
Брайс часто замислювалася над тим, як усе було раніше — до того, як планету захопили істоти з безлічі інших різних світів, значно розвиненіших і цивілізованіших за цей, коли на ній жили лише люди і звичайні тварини. Навіть теперішній календар спирався на Перехід і час до та після нього: л. е. та в. е. — людська ера і ванірська ера.