— Провидиця не побачила. Але я побачив.
Після нього залишилася відчутна тиша. Кімната почала відтавати, а паморозь зникати.
Гант різко розвернувся до Брайс.
— По-перше, — прошипів він, — мені на хрін не впали такі сюрпризи.
Вона потирала долоні, повертаючи до них тепло.
— Якби я тобі сказала, ти б ніколи не дозволив прикликати Аїдаса.
— Тому що зараз ми вже мали бути мертві! — Він витріщився на неї. — Ти геть з глузду з’їхала?
— Я знала, що він не скривдить мене. І того, хто буде зі мною.
— Ти не хочеш розказати про те, як могла познайомитися з Аїдасом, коли тобі було тринадцять?
— Я… я розповідала тобі, як погано усе скінчилося між мною і моїм біологічним батьком після мого візиту до Провидиці.
Побачивши на її обличчі біль, який досі її не відпускав, Гант притишився.
— Отже, після цього я сиділа на лавці у парку біля храму і заливалася слізьми, коли поруч з’явився білий кіт. У нього були надприродні сині очі. Ще до того, як він заговорив, я зрозуміла, що це не кіт — і не перевертень.
— Хто тоді його прикликав?
— Не знаю. Джесіба розповідала мені, що принци можуть пробиратися крізь тріщини в обох Розломах, набуваючи подоби звичайних тварин. Але тоді вони стають прикуті до цієї подоби — втрачають усі свої магічні сили, і зберігають лише здатність говорити. Та й лишатися у цій подобі можуть лише на кілька годин за раз.
По сірих крилах Ганта побігли дрижаки.
— І що сказав Аїдас?
— Він спитав мене: «Що засліплює Провидицю?» А я відповіла: «Що за кіт ходить до Провидиці?» Дорогою до храму він почув її крики. Припускаю, це його заінтригувало. Він сказав, щоб я перестала плакати. Сказав, що це лише приносить задоволення моїм кривдникам. Що я не повинна дарувати їм свою печаль.
— Навіщо Принцу Провалля відвідувати Провидицю?
— Він не сказав. Але сидів зі мною доти, доки я не набралася сміливості повернутися до батьківського дому. Коли я згадала, що варто йому подякувати, він уже зник.
— Дивно.
І — гаразд, тепер він міг зрозуміти, чому вона вирішила прикликати Аїдаса, якщо він добре поставився до неї у минулому.
— Можливо, його котяча подоба вже не діє і йому було просто цікаво побачити мене.
— Схоже, він скучив за тобою.
Власне, це було навідне запитання.
— Схоже, — ухильно відповіла Брайс. — Хоча він не дав нам ніяких зачіпок.
Вона відсторонено дивилася на порожнє коло перед ними, а тоді дістала з кишені телефон. Гант мигцем побачив ім’я того, кому вона дзвонила — Деклан Еммет.
— Привіт, Бі, — на задньому плані гриміла музика і лунав чоловічий регіт.
— Нам тут підказали, що треба переробити усі тести, — обійшлася без люб’язностей Брайс. — Припускаю, маються на увазі тіла жертв і місця злочину дворічної давнини. Як думаєш, що саме нам слід ще раз перевірити?
«Це Брайс?» — почувся віддалений голос Рунна, але Деклан сказав:
— Я би точно провів діагностику запаху. Для цього знадобиться одяг.
— Напевно, її вже проводили два роки тому, — промовила Брайс.
— Звичайну чи Мімір-тест? — уточнив Деклан.
Усередині Ганта усе стиснулося. Особливо коли Брайс спитала:
— А є різниця?
— Мімір кращий. Це відносно новий метод.
Брайс глянула на Ганта, і він повільно похитав головою.
— Мімір-тест ніхто не робив, — тихо сказала вона у слухавку.
Деклан завагався.
— Ну… це здебільшого фейська технологія. Ми позичаємо її легіону для найбільш важливих справ, — пауза. — Для цього хтось мав про це попросити.
Гант приготувався до найгіршого.
— У тебе був доступ до цієї технології два роки тому? — спитала Брайс.
Деклан знову завагався:
— Е-е-е… прокляття.
І тоді на зв’язку опинився Рунн.
— Брайс, був відданий прямий наказ не задіювати ці канали. Вважалося, що фейрі не повинні були втручатися.
Спустошення, лють, горе — увесь вибух почуттів залив її обличчя. Вона стиснула кулаки.
— Король Осені — справжній покидьок, ти це знаєш? — промовив Гант, знаючи, що Рунн його чує.
— Саме це я йому і скажу, — гаркнула Брайс і натиснула «відбій».
— Що-що? — перепитав Гант, вимагаючи відповіді, але Брайс уже вибігала з дверей квартири.
52
Кров вирувала у венах Брайс, коли вона, перетнувши Стару Площу, мчала мокрими вулицями до району П’яти Троянд. Крізь завісу дощу світилися вілли, розкішні будинки з бездоганними газонами і садами, усі огороджені кованим залізом. На кожному розі з кам’яними обличчями стояли фейці або перевертні — вартові з різних підрозділів Допоміжних сил.