— Знаєш, серед Упалих були ті, хто змирився з рабським вінцем і тавром. Через кілька десятиліть вони з цим змирилися. Перестали опиратися.
— Чому ти не перестав?
— Тому що правда була за нами тоді і вона за нами й досі. Шахара була лише вістрям списа. Я безоглядно рушив за нею в бій, у якому ми ніколи б не перемогли, але я вірив у те, за що вона боролася.
— Якби ти міг знову це зробити — піти під прапором Шахари, — то пішов би?
Гант замислився. Зазвичай він не дозволяв собі багато думати про ті події і те, що сталося після них.
— Якби я не повстав разом з Шахарою, на мою блискавку, мабуть, звернув би увагу якийсь інший Архангел. Імовірно, зараз би я служив командиром в одному з панґерських міст, сподіваючись одного дня заробити достатньо, щоб відкупитися від служби. Але вони ніколи не відпустять такого, як я, з моїм даром блискавки. І в мене не було іншого вибору, як приєднатися до легіону. Це був шлях, на який мене штовхнули, а блискавки і вбивства… Я ніколи не просив про ці вміння. І якби міг, то не замислюючись відмовився б від них.
Очі Брайс спалахнули розумінням.
— Знаю.
Гант здивовано звів брову, і вона пояснила:
— Бути майстром у тому, що тобі не подобається. Мати талант, від якого відмовився б із великим задоволенням.
Гант запитально схилив голову набік.
— Тобто, поглянь на мене: я неперевершено вмію приваблювати придурків.
Він пирхнув від сміху.
— Ти не відповів на моє запитання, — сказала Брайс. — Чи повстав би ти знову, якби знав, що станеться?
Гант зітхнув.
— Про це я і почав говорити: навіть якби я не взяв участі у повстанні, то моє життя було б таким самим, як теперішнє, тільки трохи підсолодженим. Тому що я все одно легіонер, якого використовують згідно з моїми так званими талантами — просто зараз я офіційно раб, а не змушений служити через брак інших варіантів. Єдина відмінність полягає у тому, що я служу на Вальбарі, уклавши нерозумну угоду з Архангелом і сподіваючись одного дня отримати прощення за мої надумані гріхи.
— Ти не вважаєш, що це були справжні гріхи.
— Ні. Я вважаю янгольські ієрархії маячнею. Ми не дарма підняли повстання проти неї.
— Навіть якщо воно вартувало тобі всього?
— Так. Тож, гадаю, моя відповідь така: я би все одно це зробив, навіть знаючи, чим усе закінчиться. І якщо я колись стану вільним…
Брайс на мить припинила помішувати м’ясо і незмигно подивилася йому у вічі, коли Гант продовжив:
— Я пам’ятаю кожного, хто був на полі бою, хто розгромив Шахару. Усіх янголів, астері, Сенат, губернаторів — усіх, хто був присутній при оголошенні нашого вироку.
Він сперся на кухонну стійку і хильнув пива, дозволяючи Брайс домалювати картину самій.
— А після того, як ти всіх їх уб’єш? Що тоді?
Він здивовано кліпнув, не почувши у її голосі ні страху, ні осуду.
— Ти маєш на увазі, за умови, якщо я виживу?
— За умови, якщо ти виживеш після розправи з архангелами й астері, що тоді?
— Не знаю, — він слабко усміхнувся до неї. — Можливо, разом придумаємо, Квінлан. У нас на це будуть цілі століття.
— Якщо я здійсню Занурення.
Гант завмер.
— А ти не хочеш?
Ваніри рідко — дуже, дуже рідко — відмовлялися здійснювати Занурення і жити смертним життям.
Брайс додала до сковорідки овочі й приправи, а тоді закинула до мікрохвильовки упаковку рису швидкого приготування.
— Не знаю. Мені потрібен Якір.
— Як щодо Рунна?
Її кузен, як би не хотілося їм обом це визнавати, розправився би з усіма чудовиськами Безодні, щоб захистити її.
Брайс кинула на нього погляд, буквально просочений зневагою.
— Нізащо у світі.
— Тоді, може Юніпер?
Та, кому вона справді довіряла і кого любила.
— Вона могла би, але за відчуттями якось воно не складається. А скористатися послугами держслужбовця у якості Якоря — це не для мене.
— А я от скористався. Усе пройшло нормально, — сказав Гант і, помітивши запитання, які замерехтіли в її очах, швидко додав, перш ніж вона встигла їх озвучити: — Можливо, ти передумаєш.
— Можливо, — вона пожувала губу. — Мені шкода, що ти втратив своїх друзів.
— А мені — що ти втратила своїх.
Брайс вдячно кивнула і знову взялася перемішувати страву на сковорідці.
— Я знаю, що люди цього не розуміють. Просто… коли це сталося, усередині мене згасло світло. Даніка не була мені ні сестрою, ні коханкою. Але лише поруч із нею я могла бути собою і ніколи не відчувати осуду. Вона була єдиною, хто завжди відповідала на мій дзвінок чи передзвонювала. Лише вона змушувала мене відчувати себе сміливою, бо що б не відбувалося, якою б кепською, принизливою чи гівняною не була ситуація, я знала, що вона буде на моєму боці. Що навіть коли все летить у Хел, я можу поговорити з нею — і все знову буде гаразд.