— Я надішлю адресу і телефон медвідьми, коли домовлюся про прийом. Добраніч, — сказала вона і на цьому завершила дзвінок.
57
Через пів години, коли Брайс, перевдягнувшись у піжамні шорти, розмірковувала у ліжку, у двері її кімнати постукали.
— Ти сраний зрадник, Аталаре, — гукнула вона.
Гант відчинив двері й сперся на одвірок.
— Не дивно, що ти переїхала сюди, якщо ви з мамою так сваритеся.
Брайс відчула непереборне бажання придушити його, але натомість промовила:
— Я ніколи не бачила, щоб мама ухилялася від сварки. Певно, це передалося й мені, — Вона похмуро глянула на нього. — Чого тобі треба?
Гант відштовхнувся від одвірка і рушив до неї. З кожним його кроком в кімнаті ставало менше місця. Менше повітря. Він зупинився в ногах її ліжка.
— Я піду з тобою на прийом до медвідьми.
— А я не піду.
— Чому?
Вона судомно вдихнула. А тоді слова полилися назовні.
— Тому що коли рана зникне, коли вона перестане боліти, тоді зникне і Даніка. Зникне Зграя Дияволів, — вона відкинула ковдру, показуючи голі ноги, і задерла шовкові піжамні шорти, щоб повністю було видно викривлений шрам. — Вони перетворяться на спогад, на сон миттєвий сон, який був і зник. Але цей шрам і біль… — Очі запекло від сліз. — Я не можу його стерти. Не можу стерти їх.
Гант повільно опустився на ліжко, ніби даючи їй час заперечити. Волосся падало на його лоб і витатуйований вінець, коли він уважно роздивлявся шрам. А тоді провів по ньому мозолястим пальцем.
Від його доторку по її шкіри побігли колючі мурахи.
— Тим, що ти допоможеш собі, ти не зітреш Даніку і зграю.
Брайс похитала головою, дивлячись у вікно, але він обережно узяв її за підборіддя і розвернув обличчям до себе. Погляд його темних бездонних очей був ніжний. Сповнений розуміння.
Чи багато людей бачили його очі такими? Бачили його таким?
— Твоя мати любить тебе, Брайс. Вона не може — буквально на біологічному рівні — змиритися з думкою про те, що тобі болить, — він відпустив її підборіддя, але продовжував дивитися на неї. — І я не можу.
— Ти мене ледве знаєш.
— Ти мій друг, — слова зависли у повітрі. Він знову нахилив голову, ніби намагаючись приховати вираз на своєму обличчі, і додав: — Якщо ти хочеш, щоб я був твоїм другом.
Якусь мить вона дивилася на нього. Ця пропозиція, ця тиха вразливість стерли усі залишки її роздратування.
— Хіба ти не знаєш, Аталаре? — Боязка надія на його обличчі ледь не знищила її. — Ми стали друзями тоді, коли ти сприйняв Джемову Джину за ділдо.
Гант закинув голову назад і зареготав. Брайс посунулася на ліжку, поставила подушки повище й увімкнула телевізор. Потім поплескала по ковдрі поруч із собою.
Широко усміхаючись і дивлячись на неї сяйливими як ніколи очима, він всівся біля Брайс. Потім дістав свій телефон і сфотографував її.
Брайс шумно видихнула. Вона обвела Ганта очима, і її усмішка поволі згасла.
— Моя мама багато через що пройшла. Я знаю, що з нею непросто, але дякую, що ти так спокійно до цього поставився.
— Мені сподобалася твоя мама, — сказав Гант, і вона йому повірила. — Як вона познайомилася з твоїм батьком?
Брайс зрозуміла, що він мав на увазі Рендалла.
— Мама втекла від мого біологічного батька до того, як той дізнався, що вона вагітна. Вона опинилася у Храмі Хтони у Коринті й знала, що тамтешні приймуть її — захистять її, — оскільки вона була священним вагітним вмістищем чи якось так, — Брайс пирхнула. — Там вона народила мене, і перші три роки я провела у стінах храму. Мама прала одяг, щоб заробити на наше утримання. Коротше кажучи, до мого біологічного батька дійшли чутки, що у неї є дитина, і він відправив на її пошуки горлорізів, — Брайс скрипнула зубами. — Він сказав їм, що якщо та дитина була явно від нього, вони мають доставити мене йому. За будь-яку ціну.
— Трясця, — піджав губи Гант.
— Вони перевіряли усі вокзали і станції, але жриці вивели нас із міста — сподіваючись доставити нас аж до головного відділення Дому Землі та Крові у Гілені, де мама могла просити притулку. Навіть мій батько не посмів би посягнути на їхню територію. Але до Гілени було три дні їзди, і жодна з коринфських жриць не могла захистити нас від фейських воїнів. Тож ми проїхали п’ять годин до Храму Соласа в Ойї — почасти для того, щоб перепочити, а також — щоб забрати нашого священного стража.
— Рендалла, — усміхнувся Гант. Та потім здивовано звів брову. — Зажди — Рендалл був сонячним жерцем?