Брайс пустила очі під лоба.
— Ми не обіймалися.
— Чого саме ти хочеш? — спитав Гант, роздивляючись прилавок із чималим вибором старовинних ножів. — Щоб твій хлопець, партнер чи чоловік просто сидів поруч, не мав власної думки, погоджувався з усім, що ти скажеш, і ніколи не смів тебе про щось запитати?
— Звісно, ні.
— Те, що я чоловік і маю власну думку, не робить мене якимсь деспотичним психопатом.
Брайс сунула руки до кишень Даніччиної шкіряної куртки.
— Слухай, моя мама багато чого витерпіла саме завдяки деспотичним психопатам.
— Знаю, — його очі потепліли, — Але навіть попри це, поглянь на них із твоїм батьком. Він висловлює свою думку. І таки здається психопатом, коли йдеться про захист вас із мамою.
— Ти не розумієш, — пробурмотіла Брайс. — До від’їзду в університет Міста Півмісяця я не була на жодному побаченні.
Гант здивовано звів брови.
— Серйозно? А я думав… — Він похитав головою.
— Що думав?
Він знизав плечима.
— Що людські хлопчики за тобою упадали.
Брайс стрималася, щоб не глянути на нього, коли він промовив «людські хлопчики» так, наче вони належали до якоїсь іншої породи, ніж він — дорослий малахим.
Формально так і було, але ця нотка чоловічої зарозумілості…
— Що ж, якщо вони і хотіли поупадати за мною, то ніколи не наважувалися цього показати. Вони боготворили Рендалла, і хоча він ніколи нічого не казав, усі вбили собі в голови, що я була під категоричною забороною.
— Для мене ця причина була би не досить вагомою і не спинила би мене.
Від того, як понизився його голос, її щоки спалахнули.
— Ну, окрім боготворіння Рендалла, треба сказати, що я теж відрізнялася, — вона вказала на свої загострені вуха і високий зріст. — Надто фейська для людей. От горе, скажи?
— Це формує характер, — промовив він, роздивляючись на прилавку розмаїття опалів: білі, чорні, червоні, сині, зелені. Змережані райдужними прожилками, які походили на збережені артерії самої землі. — Для чого вони? — спитав він людиноподібну жінку з чорним пір’ям за прилавком. Вочевидь, сороку.
— Це талісмани удачі, — відповіла сорока, обвівши пір’ястою рукою ятки з самоцвітами. — Білий — для радощів, зелений — для здоров’я, червоний — для кохання і плідності, синій — для мудрості… Обирайте.
— А чорний для чого? — спитав Гант.
Кутики сорочачого рота кольору оніксу вигнулися вгору.
— Для того, що протилежне удачі, — вона постукала пальцем по скляному куполу, у якому зберігалися чорні опали. — Підсуньте його під подушку своєму ворогу — і побачите, що з ним станеться.
Брайс прочистила горло.
— Хоча все це дуже цікаво…
— Мені білий, — простягнув Гант срібну марку.
Брайс здивовано звела брови, але сорока схопила марку і поклала білий опал на простягнуту долоню Ганта. Вони рушили далі, ігноруючи її численні слова вдячності вслід.
— Не знала, що ти забобонний, — сказала Брайс.
Але Гант зупинився в кінці ряду прилавків і взяв її за руку. А тоді всунув у неї опал, що нагрівся у його долоні. Самоцвіт був завбільшки з вороняче яйце і мерехтів під лампами першосвітла високо угорі.
— Тобі не завадить трохи радості, — тихо промовив Гант.
У грудях Брайс спалахнуло світло.
— Тобі теж, — відповіла вона, намагаючись повернути опал.
Але Гант відступив назад.
— Це подарунок.
Обличчя Брайс знову потеплішало, і вона усміхнулася. Потім рушила далі, намагаючись не дивитися на Ганта, хоча й відчувала, що він затримав на ній погляд, коли вона ховала опал до кишені куртки.
Покупка опала була ідіотською. Імпульсивною.
Імовірно, його властивості були маячнею, але Брайс принаймні поклала його до кишені. Не стала відпускати коментарі про те, як заіржавіли його манери, оскільки минуло двісті років, відколи він востаннє думав про подарунок жінці.
Шахара усміхнулася би опалу — і скоро про нього забула би. У її алебастровому палаці скарбниці ломилися від коштовностей: діаманти завбільшки з сонцебольні м’ячі; цільні блоки смарагду, складені, як цеглини; справжні ванни, наповнені рубінами. Маленький білий опал — навіть якщо він приносив радість — був би піщинкою на довжелезному березі. Шахара оцінила би подарунок, але зрештою сунула би його в якусь шухляду і забула би про нього. Та й Гант, душею відданий їхній справі, мабуть, теж про нього забув би.