— Брайс… — Відьма завагалася. — Мені потрібно, щоб ви не ворушилися. І дихали якомога глибше.
— Гаразд, — слабко промовила Брайс.
Гант стиснув її руку. Брайс глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, і…
Її ногу наче ошпарило кислотою, що обпікала шкіру, роз’їдала кістки…
Вдих-видих, вдих-видих. Вона дихала крізь зціплені зуби. О боги, о боги…
Гант переплів їхні пальці, міцно стискаючи її руку.
Але ногу пекло, все сильніше, і сильніше, і сильніше…
— Коли тієї ночі я добрався до провулка, — сказав він, перекриваючи її несамовите рване дихання, — ти була вся у крові. Але ти в першу чергу намагалася захистити його. Ти не підпускала нас, доки ми не показали свої жетони й не довели, що ми легіонери.
Брайс схлипнула, її дихання не рятувало від гострого мов бритва болю, що врізався у неї все глибше і глибше…
Гант погладив її по чолі.
— І я собі подумав: «Хотів би я, щоб і мене так прикривали. Хотів би я мати такого друга». Мабуть, коли ми зустрілися знову, я псував тобі нерви тому… тому що почасти розумів це і боявся того, що це означатиме.
Брайс не могла втамувати сліз, які котилися по обличчі.
Гант не зводив з неї очей.
— Я також був у кімнаті для допитів, — він лагідно і заспокійливо погладив її по волоссю. — Я весь цей час був поруч.
Біль глибоко пронизав ногу, і Брайс, не стримавшись, закричала.
Гант нахилився і притулився холодним лобом до її чола.
— Весь цей час я знав, хто ти. Я ніколи тебе не забував.
— Починаю видалення й стабілізацію отрути, — промовила відьма. — Буде гірше, але вже майже кінець.
Брайс не могла дихати. Не могла думати ні про що, крім Ганта і його слів та болю у нозі й шрамі на її душі.
— У тебе виходить. Виходить, Брайс, — прошепотів він.
Не виходить. І від пекельного болю, яким вибухнула нога, Брайс, прив’язана до стола, вигнулася дугою, і закричала на повну силу своїх голосових зв’язок.
Гант продовжував міцно тримати її за руку.
— Майже все, — просичала відьма, крекчучи від напруження. — Тримайтеся, Брайс.
І вона трималася. За Ганта, за його руку, за ніжність у його очах. Трималася з останніх сил.
— Я тримаю тебе, — пробурмотів він. — Крихітко, я з тобою.
Він ніколи раніше так його не вимовляв — слово «крихітка». Воно завжди звучало насмішкувато і глузливо. І Брайс завжди бачила у ньому лише це дратівливе забарвлення.
Але не зараз. Не тоді, коли він тримав її за руку, дивився в очі й розділяв усе, крізь що вона проходила. Долав біль разом з нею.
— Дихай, — наказав він їй. — Ти зможеш. Ми впораємося.
Впораємося — разом. Впораємося з цим сумбурним життям. Цим хаотичним світом. Брайс схлипнула, і цього разу не лише від болю.
І Гант, ніби відчувши це, знову нахилився до неї. А тоді торкнувся губами її губ.
Це був не зовсім поцілунок — лише ніжний, мов пір’ячко, легкий дотик його вуст.
Але від цього дотику всередині неї спалахнула зірка. Світло, яке довго дрімало у ній, почало наповнювати її груди й потекло по жилах.
— Вогняний Соласе, — прошепотіла відьма, і біль припинився.
Він зник, ніби клацнув невидимий перемикач. Це було настільки приголомшливо, що Брайс відвернулася від Ганта і поглянула на свою скривавлену ногу і зяючу рану на ній. Вона би знепритомніла, побачивши розпанахане на добрих п’ятнадцять сантиметрів стегно, якби її увагу не привернуло те, що відьма тримала пінцетом, наче справжнього хробака.
— Якби моя магія не стабілізувала отруту, вона була би рідкою, — промовила відьма, обережно переносячи отруту — прозорого в’юнкого хробака з чорними цятками — до скляної банки. Він звивався, наче жива істота.
Медвідьма поклала його до банки і закрила кришку, від якої линуло магічне гудіння. Отрута вмить розчинилася, перетворившись на калюжу, але продовжувала вібрувати. Ніби шукаючи вихід.
Гант не зводив очей з обличчя Брайс. Весь цей час він дивився на неї. І не відвертався ні на мить.
— Зараз я очищу і зашию рану, а потім випробуємо протиотруту, — сказала відьма.
Брайс кивнула, майже не чуючи жінку. У її голові досі лунали слова Ганта. «Я з тобою».
Вона стиснула його пальці. І поглядом передала те, чого не могло сказати її надірване горло: «І я з тобою».
Через пів години Брайс уже перевдягнена сиділа у кабінеті медвідьми. Гант обіймав її рукою і водночас закривав крилом. Вони спостерігали за тим, як сяйлива бліда магія відьми огортає калюжу отрути на дні скляної банки і перетворює її на тонку нитку.
— Прошу вибачити, якщо мій метод перевірки антидоту не можна кваліфікувати як належний медичний експеримент, — виголосила вона, підходячи до прозорого пластикового контейнера, у якому лежала звичайна біла таблетка. Знявши кришку, вона опустила усередину нитку отрути. Та затріпотіла, звиваючись мов стрічка, зависла над таблеткою, і відьма швидко закрила кришку контейнера. — На вулицях продають значно потужнішу версію препарату, — промовила вона, — але я хочу перевірити, чи зможе ця кількість моєї цілющої магії утримати отруту на місці і злитися з нею, щоби впоратися з синтом.