— Він живий, — прошепотіла Лехаба. — Я знаю. Я це відчуваю.
Брайс провела пальцем по рядку в книзі. Вона вдесяте намагалася його прочитати за останні двадцять хвилин після того, як пішов посланець, передавши їй флакон з антидотом від медвідьми, яка вилучила отруту кристалоса з її ноги. Вочевидь, відьма знайшла спосіб створити протиотруту, яка працювала без її прямої участі. Але Брайс не відчула захоплення. Не тоді, коли флакон був лише мовчазним нагадуванням про те, що сталося між Гантом і нею того дня.
Вона розмірковувала, чи не викинути його, але потім вирішила замкнути протиотруту в сейфі в кабінеті Джесіби, поруч із п'ятнадцятисантиметровою золотою кулею для Знищувачки Богів. Життя і смерть, спасіння і знищення тепер покоїлися разом.
— Вайолет Каппель у ранковому випуску сказала, що потенційних повстанців може бути більше…
— Лехабо, вимкни зараз же, поки я не зажбурнула планшет до некка.
Її різкі слова прорізали бібліотеку. Шурхотливі істоти в акваріумах притихли. Навіть Сирінкс прокинувся.
Лехаба потьмяніла і зробилася блідо-рожевою.
— Ти впевнена, що ми нічого не можемо?..
Брайс захлопнула книжку і, взявши її з собою, рушила до сходів.
Подальших слів Лехаби вона не почула через дзвінок у двері галереї. Роботи виявилося більше, ніж зазвичай. Загалом сьогодні вже шестеро покупців марнували її час, розпитуючи про експонати, які вони не збиралися купляти. Якщо їй доведеться мати справу ще з одним ідіотом…
Вона глянула на монітори. І завмерла.
Король Осені уважно роздивлявся галерею: виставкову залу, заставлену безцінними артефактами, двері, що вели нагору до кабінету Джесіби, і панорамне вікно у ньому, що виходило на залу. Він так довго дивився на те вікно, що Брайс подумала, що він, імовірно якось міг бачити крізь однобічне скло — аж до Знищувачки Богів, що висіла на стіні за столом Джесіби. Що він ніби відчуває смертельну присутність гвинтівки і золотої кулі у вбудованому поруч сейфі. Але потім він перевів погляд на зачинені залізні двері бібліотеки праворуч і зрештою — нарешті — на саму Брайс.
Він ніколи її не провідував. За всі ці роки він ні разу не прийшов. А навіщо?
— Тут усюди камери, — сказала вона, лишаючись сидіти за своїм столом і ненавидячи кожен відтінок його запаху попелу і мускатного горіха, який повертав її на дванадцять років назад до заплаканої тринадцятирічної дівчинки, якою вона була, коли вони розмовляли востаннє. — На випадок, якщо ти замислив щось украсти.
Він проігнорував насмішку і, сунувши руки до кишень чорних джинсів, продовжив мовчазний огляд галереї. Він був розкішний, її батько. Високий, мускулястий, із неймовірно прекрасним обличчям, обрамленим довгим червоним волоссям, такого ж відтінку і шовковистості, як і її власне. Він виглядав усього на кілька років старшим за неї — і був одягнений по-молодіжному — у чорні джинси і чорний лонґслів. Але його очі були древні і жорстокі, коли він нарешті сказав:
— Мій син розповів мені про те, що сталося на річці у ніч середи.
Те, як йому вдалося перетворити легкий наголос на словах «мій син» на образу, було за межами її розуміння.
— Рунн — хороший пес.
— Принц Рунн визнав за необхідність повідомити мене, оскільки тобі може… загрожувати небезпека.
— І тим не менш, ти чекав три дні? Сподівався, що мене теж розіпнуть?
Батькові очі спалахнули.
— Я прийшов сказати, що тобі було гарантовано безпеку і що Губернатор знає про твою невинуватість у цій справі й не посміє тобі нашкодити. Навіть для того, щоб покарати Ганта Аталара.
Вони пирхнула. Її батько завмер.
— Нечувана дурість вважати, що цього вистачить, аби нарешті зламати Аталара.
Певно, Рунн розповів йому і про це. Про катастрофу, на яку обернулися їхні стосунки з Гантом. Якими б вони не були. Яким би словом не називалося те, що він її використав.
— Я не хочу про це говорити.
Ні з батьком, ні з кимсь іншим. Ф’юрі знову зникла, а на повідомлення Юніпер Брайс відповідала коротко і стримано. А потім почалися дзвінки від матері й Рендалла. І почалася велика брехня.
Брайс не розуміла, навіщо брехала про непричетність Ганта. Можливо, тому, що пояснювати дурість свого вчинку, коли вона впустила Ганта до себе, — що вона була геть сліпа до того факту, що він морочив їй голову, тоді як усі її застерігали; що він відкрито казав їй, що любитиме Шахару до кінця своїх днів, — було їй не під силу. Її спустошувало усвідомлення того, що він поставив Архангела і повстання вище за неї, вище за них… Вона не могла говорити про це з мамою. Тому що ризикувала повністю втратити те, що лишилося від її здатності якось функціонувати.