Тож Брайс повернулася до роботи, бо що ще їй лишалося? Відповідей щодо вакансій, на які вона розіслала резюме, не було.
— Я про це не говоритиму, — повторила вона.
— Говоритимеш. Зі своїм королем.
Від тріску жаринки його сили замиготіли лампи першосвітла.
— Ти не мій король.
— Формально — твій, — промовив батько. — Ти значишся громадянкою напівфейського походження. А отже, підпадаєш під мою юрисдикцію як мешканка цього міста і як представниця Дому Неба і Подиху.
Брайс звела руки перед собою і, перебираючи пальцями, постукала нігтями.
— То про що ви хочете поговорити, Ваша Величносте?
— Ти припинила пошуки Рога?
Брайс здивовано кліпнула.
— Хіба це зараз важливо?
— Місячний Ріг — смертельно небезпечний артефакт. Те, що ти дізналася правду про Даніку й Аталара, не означає, що ті, хто хотіли здобути Ріг, зупинили пошуки.
— Хіба Рунн тобі не сказав? Даніка викрала Ріг заради забавки. І закинула його кудись, обдовбавшись синтом. Це глухий кут, — побачивши насуплене обличчя батька, вона пояснила: — Усіх кристалосів випадково прикликали Даніка й інші любителі синту завдяки чорній солі у його складі. Ми помилилися, що взагалі розпочали пошуки Рога. На нього ніхто не полював.
Вона не знала, кого ненавиділа більше: Ганта, Даніку чи саму себе за те, що не бачила їхньої брехні. Не хотіла бачити. Ця ненависть переслідувала її з кожним кроком, з кожним подихом. Палала глибоко всередині неї.
— Навіть якщо Ріг не шукають вороги, варто подбати про те, щоб він не потрапив у чужі руки.
— Тільки у фейські, так? — Вона холодно посміхнулася. — Я думала, пошуком Рога займається твій Обраний син.
— Він зайнятий іншими справами.
Напевно, Рунн послав його у Хел разом з його пошуками.
— Ну, якщо у тебе є ідеї, куди Даніка могла закинути Ріг під час одного зі своїх приходів, то я тебе уважно слухаю.
— Це серйозна справа. Навіть попри те що Ріг давно втратив свою силу, він досі посідає особливе місце в історії фейрі. І його повернення багато значитиме для мого народу. Гадаю, з твоїм професійним досвідом його пошук мав би тебе зацікавити. І твою начальницю також.
Вона знову глянула на екран комп’ютера.
— Як скажеш.
Він зупинився. А потім його сила загуділа, спотворюючи аудіозапис камер галереї, і він сказав:
— Знаєш, я дуже сильно любив твою матір.
— Ага, так сильно, що залишив шрам на її обличчі.
Вона могла поклястися, що він здригнувся.
— Не думай, що відтоді я кожну хвилину свого життя не шкодую про свій вчинок. Не живу в соромі.
— Ти, певно, жартуєш.
Гуркіт його магічної сили наповнив виставкову залу.
— Ти так на неї схожа. Більше, ніж ти думаєш. Вона ніколи нікому нічого не прощала.
— Сприйму це за комплімент.
Вогонь ненависті палав, лютував у її голові, пробираючи до кісток.
— Я зробив би її своєю королевою, — тихо промовив батько. — Усі документи були готові.
Брайс кліпнула.
— Яке дивне рішення з твого елітарного боку, — її мати ніколи не припускала, ніколи не натякала на це. — Вона би не захотіла стати королевою. Вона би відмовилася.
— Вона так сильно мене любила, що погодилася б, — його слова були пронизані абсолютною впевненістю.
— Гадаєш, це якось стирає те, що ти зробив?
— Ні. Ніщо не зітре того, що я зробив.
— Тоді обійдемося без цих побивань. Ти прийшов сюди після стількох років, щоб розповісти мені цю маячню?
Батько довго дивився на неї. Потім рушив до виходу й мовчки відчинив двері. Полуденне сонце заграло на його червоному волоссі. Та перш ніж вийти на вулицю, він сказав:
— Я прийшов сюди після стількох років, щоб сказати тобі: нехай ти і схожа на свою матір, але на мене ти схожа більше, ніж ти думаєш, — його бурштинові очі — такі ж, як і в неї, — зблиснули. — І в цьому немає нічого хорошого.
Двері захлопнулися, у галереї потемніло. Брайс втупилася в екран комп’ютера, а тоді вбила у пошук кілька слів.
Про Ганта досі нічого не було відомо. Жодних згадок у новинах. Жодного слова про те, чи сидів Умбра Мортіс у в’язниці, чи піддавався тортурами, чи був він живий, чи вже мертвий.