Ніби його взагалі ніколи не існувало. Ніби вона сама його вигадала.
69
Гант їв лише тому, що цього вимагав його організм, спав, тому що більше не було чого робити, і дивився на екран у коридорі за ґратами його камери, тому що це він накликав цей жах на себе, Вікторію та Юстиніана, і цього вже було не виправити.
Михей залишив тіло Юстиніана на хресті. Янгол провисить там цілих сім днів, а потім його знімуть з розп’яття і кинуть в Істрос. Зрадників чекало не Відплиття, а черева річкових тварюк.
Ящик з Вікторією вже скинули до Западини Меліної.
Думка про неї, застряглу в пастці на морському дні, у найглибшому місці Мідґарда, де немає нічого, крім темряви, тиші й тісного, обмеженого простору…
Її страждання ввижалися йому у сні, і він, прокинувшись, кидався до унітаза, де його вивертало.
А потім почався свербіж. Глибоко у спині, поширюючись до каркаса, який почав поволі відновлюватися. Свербіж був постійним і ставав усе сильнішим. Молоді крильця були ще доволі вразливі, і, чухаючи їх, Гант відчував засліпливий біль. Години тягнулися повільно, і Гант із кожним новим відрослим елементом зціплював зуби від болю.
«Пуста справа», — подумки казав він своєму тілу. Безглузде марнування часу — відрощувати крила, коли до страти лишалися лічені години чи дні.
Після Ісаї, який приходив шість днів тому, у нього більше не було відвідувачів. Гант відслідковував час, стежачи за зміною сонячного світла в атріумі Коміціуму на екрані.
Жодних звісток від Брайс. Не те щоб він смів сподіватися, що вона якось знайде спосіб побачитися з ним — хоча би для того, щоб дозволити йому на колінах благати про прощення. Сказати їй те, що він мав сказати.
Можливо, Михей хотів, щоб він згнив тут, унизу. Щоб він збожеволів, як Вікі, похований під землею, позбавлений можливості літати й відчувати подув свіжого повітря в обличчя.
Двері у кінці коридору зашипіли, і Гант кліпнув, виринаючи з мовчазних роздумів. Навіть його бідолашні сверблячі крила на мить припинили свої тортури.
Але жіночій запах, який він відчув через секунду, належав не Брайс.
Цей запах був також добре йому знайомий — і він не забуде його до кінця своїх днів. Запах, який переслідував його у нічних кошмарах і розпалював його гнів так, що той затьмарював його розум.
Підійшовши до ґрат його камери, Архангелиця північно-західної Панґери всміхнулася. Він так і не звик до цього: до її невимовної схожості з Шахарою.
— Знайома ситуація, — сказала Сандріель. У неї був лагідний голос, який лився, наче чудова музика. Обличчя також було прекрасне.
І все ж її очі — кольору свіжозораної землі — видавали її. Їхній погляд був різкий, відточений тисячоліттями жорстокості й майже безмежної влади. Очі, які насолоджувалися болем, кровопролиттями і відчаєм. У цьому завжди й полягала відмінність між нею і Шахарою — у їхніх очах. Теплота в одних і смерть в інших.
— Чула, ти хочеш мене вбити, Ганте, — промовила Архангелиця, схрестивши на грудях тендітні руки. Вона клацнула язиком. — Невже ми справді повертаємося до старої гри?
Він нічого не сказав. Лише сидів на своїй койці й дивився на неї.
— Знаєш, коли конфіскували твої речі, то знайшли дещо цікаве, чим Михей люб’язно зі мною поділився, — вона дістала з кишені якийсь предмет. Його телефон. — Зокрема оцим.
Вона махнула рукою, і на екрані за її спиною з’явилося зображення екрана його телефона. Бездротовий магічний зв’язок показував, як її пальці бігають по різних програмах.
— Твоя електронна скринька, звісно ж, виявилася страшенно нудною. Ти взагалі нічого не видаляєш? — Не чекаючи відповіді, вона продовжила. — Але твої повідомлення… — Вона скривила губи і відкрила останній діалог.
Виявилося, що Брайс востаннє перейменувала свій контакт.
Брайс Вважає Ганта Найкращим написала:
«Я знаю, що ти цього не побачиш. Навіть не розумію, навіщо я тобі пишу».
Через хвилину вона надіслала ще одне повідомлення: «Я просто...» Потім знову пауза. І наступне: «Не зважай. Хто б не читав це — не зважайте. Просто не звертайте уваги».
І більше нічого. У голові Ганта запанувала цілковита тиша.
— А знаєш, що мені видалося найцікавішим? — сказала Сандріель, переходячи від повідомлень до галереї. — Оце, — вона хихотнула. — Ти лише поглянь. Хто знав, що ти можеш поводитися так… типово?