Міг побачити…
Юстиніана, який досі висів на хресті. Його зогниле тіло.
— Ми подумали, що ти захочеш попрощатися, — промуркотів Поллукс у вухо Ганта, коли вони рушили через вестибюль. — Примара, звісно, на дні моря, але я впевнений, що вона знає, що ти за нею сумуватимеш.
Гант пропустив слова Поллукса крізь себе, не заглиблюючись у сказане. Це був лише початок. I Поллукс, і Сандріель тільки починали.
Побачивши Ганта, Архангелиця усміхнулася. Порівняно з її хижим виразом, самовдоволена посмішка Поллукса здавалася дуже навіть приємною. Але Сандріель нічого не сказала і лише розвернулася до виходу.
Надворі на холостому ходу стояв броньований транспортувальний фургон із широко розчиненими задніми дверима. Чекаючи на нього — оскільки він явно не міг літати. З насмішкуватого блиску в очах Поллукса Гант здогадався, хто його супроводжуватиме.
Вестибюль був заповнений янголами з усіх п’яти веж Коміціуму.
Гант помітив, що Михея серед них не було. Боягуз. Мабуть, покидьок вирішив не плямуватися спогляданням на той жах, який сам заподіяв. Але майже у центрі натовпу, з похмурим обличчям стояв Ісая. Наомі, яка теж була серед присутніх, стримано кивнула Ганту.
Це було все, на що вона наважилася, — єдиний спосіб попрощатися, який вони мали.
Янголи мовчки спостерігали за Сандріель. За Поллуксом. За ним. Вони прийшли не для того, щоб глумитися, щоб побачити його відчай і приниження. Вони теж прийшли попрощатися.
Кожен крок до дверей здавався вічністю і був Ганту нестерпним. Огидним.
Це він у всьому винен, він накликав біду на себе і своїх побратимів, і розплачуватиметься за це ще довго, довго, довго…
— Заждіть! — пролунав жіночій голос з іншого кінця вестибюля.
Гант завмер. Усі присутні завмерли.
— Заждіть!
Ні. Ні, вона не могла прийти сюди. Він не витримає, якщо вона побачить його у такому стані: його коліна тремтіли, і він був за крок від того, щоб знову зблювати. Тому що поруч із ним ішов Поллукс, а попереду — Сандріель, і вони знищать її…
Але це була Брайс. Вона бігла до них. До нього.
Її обличчя було скуте гнівом і болем, але її широко розплющені очі дивилися прямо на нього, коли вона знову задихано закричала — до Сандріель, до всього переповненого янголами вестибюля:
— Заждіть!
Натовп розступився. Сандріель зупинилася, Поллукс з охороною миттю перейшли у стан бойової готовності, змушуючи Ганта зупинитися разом із ними.
Брайс загальмувала і зупинилася перед Архангелицею.
— Прошу, — важко дихаючи, промовила Брайс, спершись долонями на коліна. Вона намагалася перевести подих, і її кінський хвіст упав їй на плече. Від кульгавості не лишилося і сліду. — Прошу, заждіть.
Сандріель подивилася на неї, як на комара, який дзижчав у неї над головою.
— Слухаю, Брайс Квінлан?
Досі віддихуючись, Брайс вирівнялася. На мить затримала погляд на Гантові — наче на цілу вічність — і сказала Архангелиці північно-західної Панґери:
— Будь ласка, не забирайте його.
Ганту було нестерпно чути благання у її голосі. Поллукс видав тихий ненависний смішок.
Сандріель це не потішило.
— Його мені подарували. Вчора я підписала усі необхідні папери.
Брайс дістала щось із кишені, через що охоронці навколо потягнулися до зброї. Поллукс миттю вихопив свій меч і зі смертельною точністю спрямував його на неї.
Але це виявився не пістолет. І не ніж. Це був аркуш паперу.
— Тоді дозвольте мені його викупити.
У вестибюлі запала цілковита тиша.
Тоді Сандріель розсміялася глибоким дзвінким сміхом.
— Ти знаєш, скільки?..
— Я заплачу вам дев’яносто сім мільйонів золотих марок.
Ці слова вибили землю з-під Ганта. Натовп ахнув. Поллукс закліпав, знову втупивши погляд у Брайс.
Вона простягнула папірець Сандріель, але Архангелиця його не взяла. Попри те що Гант стояв за пару метрів від неї, його гострий зір зміг розгледіти написане.
Підтвердження платоспроможності. Банківський чек на ім’я Сандріель. Майже на сто мільйонів марок.
Чек від Джесіби Роґи.
Жах охопив Ганта, відібравши йому мову. Скільки років додала Брайс до свого боргу?
Він цього не заслуговував. Не заслуговував її. Ні на секунду. Ні через тисячу років…
Брайс махнула чеком у бік Сандріель.
— На дванадцять мільйонів більше його початкової ціни, коли ви продали його вперше, так? Ви…
— Я вмію рахувати.
Брайс стояла з простягнутою рукою. Її прекрасне обличчя було сповнене надії. Потім вона підняла руку вгору, і Поллукс з охоронцями знову напружилися. Але Брайс лише зняла з шиї свій золотий амулет.