Рунн шумно втягнув повітря. Він не хотів навіть думати про те, яку угоду Брайс уклала з чаклункою, щоб отримати такі гроші.
Деклан хитав головою. А Флінн… на його обличчі промайнув розчарований і ображений вираз.
— Чому ти не сказав нам, Рунне? Вона твоя сестра? — Флінн вказав на скляні двері. — Чорт забирай, вона наша принцеса.
— Не принцеса, — гаркнув Рунн. — Король Осені не признав її і ніколи не признає.
— Чому? — спитав Деклан.
— Тому що вона його позашлюбна донька. Тому що він її не любить. Я звідки знаю? — огризнувся Рунн.
Він не міг — не хотів — розповідати їм про власні мотиви щодо цього. Про свій глибоко вкорінений страх того, що може пророцтво Провидиці означати для Брайс, якщо вона колись отримає королівський титул. Бо якщо королівський рід мав закінчитися на ньому, а Брайс буде офіційно визнаною принцесою… Щоб пророцтво її не зачепило, вона має перебувати поза кадром. Постійно. Він зробить усе необхідне, щоби вберегти її від цього рокованого кінця. Навіть якщо за це його зненавидить увесь світ.
І справді, його друзі дивилися на нього осудливими, похмурими поглядами, тож він відрізав:
— Я знаю лише те, що отримав наказ нікому про це не розголошувати, навіть вам.
Флінн схрестив руки на грудях.
— Думаєш, ми комусь розпатякали би?
— Ні. Але я не міг дозволити, щоб він про це дізнався, і не став ризикувати. І вона не хотіла, щоб про це хтось знав, — та й зараз був не той час і не те місце для цієї розмови. Тож Рунн сказав: — Мені треба з нею поговорити.
А що буде потім, після їхньої розмови… Він не знав, чи зможе з цим впоратися.
Брайс поїхала до річки. До арок Чорної Пристані.
На той час, коли вона причепила свого скутера ланцюгом до ліхтарного стовпа, уже стемніло. Ніч була доволі прохолодна, тож вона тішилася, що вдягнула Даніччину куртку, яка зігрівала її, поки вона стояла на темному причалі й вдивлялася у туман на іншому березі Істрос.
Потім вона повільно опустилася навколішки і схилила голову.
— Усе так паскудно, — прошепотіла вона, сподіваючись, що вода віднесе її слова до гробниць і мавзолеїв, прихованих за стіною туману. — Усе страшенно паскудно, Даніко.
Вона зазнала поразки. Повної, цілковитої поразки. А Гант… Гант…
Брайс закрила обличчя долонями. Якийсь час було чутно лише свист вітру в пальмах і плюскіт річки об причал.
— Я хотіла би, щоб ти була поруч, — нарешті дозволила собі сказати Брайс. — Я щодня цього хочу, але сьогодні — особливо.
Вітер вщух, пальми затихли. Навіть річка, здавалося, зупинилася.
Раптом її пройняв холод. Усі її відчуття — людські та фейські — насторожилися. Вона вдивлялася у туман, чекаючи на чорний човен і молячись, щоб той з’явився. Очікування настільки її захопило, що вона не помітила наближення нападника.
Не встигла розвернутися, щоб побачити кристалоса, який вистрибнув з темряви з роззявленою пащею і скинув її у бурхливі води Істрос.
72
Перед очима мерехтіли кігті й зуби. Вони хапали її, рвали і тягнули на дно.
Води річки були чорні мов ніч, і не було нікого, зовсім нікого, хто би бачив чи знав…
Щось обпекло її руку, і вона закричала. Вода хлинула їй у горло.
А потім кігті ослабилися. І відпустили її.
Брайс хвицнулася, відштовхуючись ногами і намагаючись випливти. Вона рухалася наосліп, абикуди — о боги, вона не знала, куди їй…
Щось схопило її за плече і потягнуло назад, і вона би закричала, якби у її легенях лишилося хоч трохи повітря…
А потім їй в обличчя вдарило свіже, чисте повітря, і чоловічий голос промовив їй у вухо: «Я тебе тримаю, я з тобою».
Брайс, мабуть, розридалася би, якби горлом не пішла вода і вона не зайшлася кашлем. Ці слова раніше казав їй Гант, але зараз він був далеко, а чоловічим голосом біля її вуха виявився Деклан Еммет.
За кілька кроків від них Рунн крикнув:
— Він під водою!
Брайс заборсалася, але Деклан міцно її тримав, бурмочучи:
— Усе гаразд.
Нічого не було гаразд. Гант мав бути тут. Він мав бути поруч з нею, мав бути вільним, і вона мала знайти спосіб допомогти йому…
За мить Деклан витягнув її з води. Похмурий Рунн відтягнув її далі й зайшовся триповерховою лайкою, поки вона тремтіла на причалі.
— Що за довбана срань? — важко дихаючи, промовив Трістан Флінн, націливши гвинтівку на чорну воду, готовий за найменшої брижі випустити в той бік град куль.
— Ти в порядку? — спитав Деклан. Вода стікала по його обличчю, темно-руде волосся прилипло до лоба.