Але тепер двері скидалися на зім’ятий аркуш паперу.
Брайс несамовито закліпала очима і випросталася. Кляті наркотики у її крові — клята Ф’юрі. Вона ж обіцяла, що галюцинацій не буде.
Брайс більше ніколи не пиячитиме і не труїтиме своє тіло наркотою. Завтра вона так і скаже Даніці. Більше ніколи. Більше. Ніколи.
Вона потерла очі, і туш для вій залишила слід на її пальцях. Її замазаних кров’ю пальцях…
Кров лишилася. Понівечені двері також.
— Даніко? — прохрипіла Брайс. Якщо нападник досі був усередині… — Даніко?
Скривавлена рука — її рука — штовхнула покривлені двері.
Її зустріла темрява.
У ніс ударив металевий запах крові й той-таки гнійний сморід.
Брайс зіщулилася всім тілом, кожен її м’яз напружився, кожен інстинкт кричав: «Тікай, тікай, тікай…»
Але її фейські очі звикли до темряви, і вона побачила квартиру.
Те, що від неї лишилося.
Те, що лишилося від них.
Допомога — треба покликати на допомогу, але…
Нетвердою ходою Брайс зайшла до розгромленої квартири.
— Даніко? — з надривом гукнула вона.
Вовки билися. Усі меблі були пошматовані й потрощені, не лишилося жодного цілого предмета.
І жодного цілого тіла також. Лише груди і згустки.
— ДанікоДанікоДаніко…
Треба комусь подзвонити, покликати допомогу, привести Ф’юрі, брата, батька чи Сабіну…
Двері до кімнати Брайс були вщент розтрощені, поріг заплямований кров’ю. Балетні афіши звисали клаптями. А на ліжку…
Брайс нутром чула, що це була не галюцинація — те, що лежало на ліжку. У глибині душі вона відчула, що серце в її грудях обкипає кров’ю.
На ліжку лежала Даніка. Пошматована.
А перед ліжком, на рваному килимку, розтерзаний на ще менші шматки лежав той, хто захищав Даніку… Брайс знала, що це був Коннор.
Упізнала вона й безладну купу праворуч від ліжка, ближче до Даніки… Це був Торн.
Погляд Брайс застиг. І не рухався.
Мабуть, час зупинився. Мабуть, вона сама померла. Вона не відчувала свого тіла.
Здалеку долинув якийсь глухий брязкіт. Не з квартири, а з коридору.
Брайс зрушила з місця. Квартира викривлялася, звужуючись і розширюючись, ніби дихала, і з кожним її подихом піднімалася підлога, але Брайс вдавалося йти вперед.
Маленький кухонний столик був розбитий на друзки. Тремтливими, слизькими від крові пальцями Брайс обхопила дерев’яну ніжку стола, безшумно підняла її і, тримаючи напоготові, визирнула у коридор.
Перед очима все плило, і вона кілька разів кліпнула, аби сфокусувати зір. Довбані наркотики…
Кришка люка сміттєпроводу була відкрита. Іржаві металеві дверцята були заляпані кров’ю, яка пахла вовком, а криваві відбитки, не схожі на людські, вели кахляною підлогою до сходів.
Усе це було справжнім. Стоячи біля дверей, Брайс хиталася і знову й знову кліпала.
Справжнім. А отже…
Вона побачила себе здалеку: як вибігає у коридор, як вдаряється у стіну навпроти і відскакує від неї, а тоді мчить до сходів.
Напевно, вбивця, хто б ним не був, почув, як вона повертається, і сховався у сміттєпроводі, чекаючи нагоди вистрибнути й напасти на неї або вислизнути непоміченим…
Брайс вибігла на сходи. Сяйливий білий туман застилав очі. Він пробивався крізь усі заборони, нехтував усіма попереджувальними дзвіночками.
Скляні двері у кінці сходів уже були розбиті. Надворі кричали люди.
Брайс стрибнула зі сходового майданчика і побігла вниз.
Її коліна хрустіли і підгиналися, а босі ступні різалися об осколки на підлозі вестибюля. Скло сильно рвонуло шкіру, коли вона кинулася крізь двері на вулицю. І роззирнулася…
Люди ахали, дивлячись кудись праворуч. Інші кричали. Автівки зупинилися, водії і пасажири витріщалися у бік вузького провулка між будинком і сусідньою будівлею.
Їхні обличчя розпливалися і розтягувалися, перетворюючи їхній жах на щось гротескне, щось дивне, первісне і…
Це були не галюцинації.
Брайс помчала через вулицю, слідуючи за криками і смородом…
Кожен вдих розривав легені, а Брайс усе бігла провулком, обминаючи купи сміття. Той, кого вона переслідувала, не сильно відірвався.
Де ж він, де ж він?
Логічні думки виринали одна за одною і стрічками майоріли у неї над головою. Брайс уважно читала їх, наче біржовий курс на екрані на стіні будівлі десь у ЦДР.