Біле крило янгола було таке пошматоване, що радше здавалося купою з червоних клаптів. Але він трохи відсунув його, відкриваючи доступ до кишені його чорних джинсів, з якої ви-пиралося щось квадратне.
Брайс сама не розуміла, як їй вдалося дістати телефон однією рукою. Час то пришвидшувався, то вповільнювався і зупинявся. З кожним подихом її ногу пронизував біль.
Але Брайс, стиснувши стильний чорний пристрій кволими пальцями, набрала номер екстреної служби, від зусиль ледь не зламавши свої червоні нігті.
Після першого гудка чоловічий голос відповів:
— Служба порятунку Міста Півмісяця…
— Допоможіть, — її голос обірвався. — Допоможіть.
На тому кінці настала пауза.
— Міс, уточніть, будь ласка, де ви і що сталося.
— Стара Площа. Річка… біля річки, поблизу Вулиці Молодого Лебедя… — Але ж це адреса її квартири. Вона була за кілька кварталів від неї. І не знала, де вона зараз. — Будь ласка… допоможіть, прошу…
Кров янгола заливала її подряпані коліна, з яких теж сочилася кров.
А Даніка була…
А Даніка була…
А Даніка була…
— Міс, мені потрібно знати, де ви саме, — вовки будуть на місці за пару хвилин.
Тоді Брайс схлипнула, а янгол слабко торкнувся пальцями її обідраного коліна. Ніби втішаючи.
— Телефон, — насилу вимовила вона, обірвавши оператора. — Його номер телефону — відстежте його, відстежте нас. Знайдіть нас.
— Міс, ви…
— Відстежте цей номер телефону.
— Міс, мені потрібна хвилинка, щоб…
Брайс втупилася в екран телефону, в тумані гортаючи сторінки меню, доки сама не знайшла номер.
— Сто дванадцять нуль три нуль п’ять сімдесят сім.
— Міс, у записах…
— Сто дванадцять нуль три нуль п’ять сімдесят сім! — кричала вона у телефон. Знову і знову. — Сто дванадцять нуль три нуль п’ять сімдесят сім!
Це все, що вона могла запам’ятати. Дурний номер телефону.
— Міс… о боги, — на тому кінці щось затріскотіло. — Вони скоро будуть, — видихнув оператор.
Він спробував дізнатися про травми янгола, але вона впустила телефон. Наркотики потягнули її вниз і вона, похилившись, почала поволі кудись провалюватися. Провулок перед її очима викривився і забрижив.
Вона зустрілася поглядом із янголом, і його очі були настільки сповнені болю, що Брайс здалося, що такою ж була і її душа.
Янгольська кров пробилася крізь її пальці. Вона не зупинялася.
6
Напівфейка виглядала як Хел.
Ні, не як Хел, зрозумів Ісая Тиберіан, дивлячись на неї крізь шпигунське дзеркало у слідчому центрі легіону. Як смерть.
Вона нагадала йому солдатів, які виповзали із закривавлених панґерських полів битв.
Напівфейка сиділа за металевим столом посеред кімнати для допитів і дивилася у нікуди. Як і попередні кілька годин.
Геть не схожа на ту особу, яка верещала і відбивалася, коли Ісая зі своїм підрозділом знайшли її у провулку Старої Площі. Її сіра сукня була подерта, а з лівого стегна так юшила кров, що він був подумав, що вона знепритомніє. Вона була у напівбожевільному стані: або від сущого жаху того, що сталося, або від горя усвідомлення, або від наркотиків у її крові.
Імовірно, з усіх трьох причин. А враховуючи те, що вона була не лише джерелом інформації про напад, але й наразі становила небезпеку для себе самої, Ісая наказав доставити її до стерильного підземного слідчого центру, що був розташований за кілька кварталів від Коміціуму. Як свідка — він подбав, щоб саме це було зазначено у протоколі. Не як підозрювану.
Ісая шумно видихнув, опираючись бажанню спертися чолом на спостережне вікно. У приміщенні було чути лише безперервний гул джерел першосвітла під стелею.
Перші хвилини тиші за останні кілька годин. Ісая майже не сумнівався, що це скоро закінчиться.
Так і сталося — ніби його думки почула сама Урд. З дверей за його спиною пролунав грубий чоловічий голос.
— Вона так і не заговорила?
В Ісаї пішло два століття на полі бої і поза ним на те, щоб звикнути і не здригатися від звуку цього голосу. Щоб повільно розвернутися до янгола, який неодмінно стоятиме, спершись на одвірок, у своєму звичному чорному бойовому екіпіруванні, — янгола, який, як нагадували Ісаї розум і минулий досвід, був союзником, хоча всі інстинкти буквально кричали протилежне.
Хижак. Убивця. Монстр.
Однак мигдалюваті темні очі Ганта Аталара були прикуті до вікна. До Брайс Квінлан. Не зашелестіло ні одненьке сіре перо на його крилах. Ще з перших днів їхньої служби у 17-му Легіоні на півдні Панґери Ісая намагався не звертати уваги на те, що Гант наче існував усередині якогось вакууму постійного спокою. Поруч із ним здавалося, ніби вся земля затамувала подих, — така собі тиша перед бурею.