Потім він зустрівся поглядом із Гантом.
— ЦДР в облозі. 33-й потрапив у бійню.
Він не став думати, чи була Наомі серед них, чи просто впустила телефон у битві.
Рунн і Флінн набирали номер за номером. Ніхто не відповідав.
Але Сабіна додзвонилася.
— Ітане… доповідай.
Деклан мовчки під’єднав телефон Сабіни до динаміків конференц-зали. Почулося важке дихання Ітана Голстрома, його місцерозташування відбивалося за межами неприступного Лігва, захищеного чарами. Крізь його слова пробивалося потойбічне, хиже — не вовче — гарчання.
— Ці тварюки скрізь. Нам ледве вдається їх стримувати…
— Тримати позиції, — скомандувала Сабіна. — Тримати позиції і чекати подальших наказів.
Люди і ваніри з дітьми на руках бігли до всіх укриттів, які лише могли знайти. Багато з них уже позакривалися, запечатані переляканими містянами.
— Скільки часу потрібно 32-му, щоб дістатися з Гілени? — спитав Гант Ісаю.
— Година, — відповів янгол, не відриваючи очей від екранів. Від бійні, від міста, охопленого панікою. — Вони не встигнуть.
А якщо Наомі пала, поранена або мертва… Прокляття.
Флінн загримів на когось по телефону:
— Негайно оточіть Трояндову Браму. Ви ж просто віддаєте їм місто.
Дивлячись на бійню на екранах, Гант перебирав варіанти для міста. Знадобиться ціла армія для того, щоб оточити усі сім Брам, які відкрилися у Хел, — і потрібно буде знайти спосіб, як закрити ці портали.
Гіпаксія підвелася зі свого місця. З похмурою рішучістю вона обвела очима екрани і спокійно промовила у свій телефон:
— Збирайтеся і вирушайте. Ми вилітаємо.
Усі розвернулися до неї. Молода королева, здавалося, цього не помітила, і лише віддала наказ комусь на тому кінці:
— До міста. Негайно.
— Вас усіх переб’ють, — просичала Сабіна.
«Надто пізно», — вирішив не додавати Гант.
Гіпаксія натиснула «відбій» і вказала на екран на лівій стіні з зображенням Старої Площі.
— Я краще помру, як вона, ніж дивитимуся, як гинуть невинні, поки я сиджу тут.
Гант розвернувся туди, куди вказала Гіпаксія, і волосся на його потилиці стало дибки, ніби він уже знав, що побачить.
На екрані, у шкіряній куртці Даніки, з мечем в одній руці і пістолетом в іншій, вулицями мчала Брайс.
Вона не тікала від небезпеки, а бігла їй назустріч.
Брайс знову й знову щось кричала. Деклан підключився до трансляції і змінював камери, слідуючи за нею в кінець вулиці.
— Думаю, я можу витягнути її голос і відокремити його від навколишнього шуму, — сказав він радше сам собі. А потім…
— Біжіть в укриття! — закричала вона. Її слова луною розкотилися по всій конференц-залі.
Занурення, удар, постріл. Вона рухалася так, наче все життя тренувалася з Допоміжними силами.
— Усередину, швидкої — заревіла вона і, розвернувшись, прицілилася у крилатого демона, який закривав глузливо золоте передвечірнє сонце.
Пролунав постріл, і тварюка, заверещавши, полетіла сторч у провулок.
Пальці Деклана літали по клавіатурі, тримаючи Брайс на екрані.
— Куди її несе? — промовила Ф’юрі.
Брайс продовжувала бігти. Продовжувала стріляти. І не промахувалася.
Гант придивився до навколишньої обстановки і зрозумів, куди вона прямувала.
До найбеззахиснішої частини Міста Півмісяця, повної людей, які не володіли магією. Які не мали надприродних вмінь чи сил.
— До Асфоделевих Луків, — сказав Гант.
Гіршого Брайс собі й уявити не могла.
Її рука німіла від удару курка щоразу, коли вона стріляла, смердюча кров вкривала її одяг, а ляскучим зубам, шкірястим крилам і розлюченим, безпросвітним очам не було ні кінця ні краю.
Передвечір’я перетекло у яскравий захід сонця, і небо невдовзі зрівнялося з кольором закривавлених вулиць.
Брайс мчала вперед, відчуваючи, як у грудях при вдиху коле ножем.
Обойма пістолета була порожня. Вона не стала гаяти час на пошуки набоїв, яких у неї не було. Ні, вона лише жбурнула пістолет у чорного крилатого демона, який летів на неї, чим збила його з пантелику, і зняла з плеча гвинтівку. Гвинтівку Ганта. Його запах кедра і дощу огорнув її, поки вона пересмикувала затвор, і коли демон, розвернувшись, кинувся на неї, клацаючи зубами, вона вистрілила.
Голова демона відлетіла із фонтаном червоних бризок.
Але Брайс бігла містом далі. Вона проминула кілька укриттів, які досі були відчинені. Ті, хто були всередині, щосили намагалися втримати двері, щоб виграти час для інших, які не встигли сховатися.