Усе одно ніхто не відповів. Життя завмерло — крім тварюк у глибоких тінях.
— Прошу, — благально промовила Брайс, і її голос надірвався.
Вона подумки змолилася, щоб хоч один з шістьох інших самоцвітів засвітився, показавши, що хтось в усьому місті відповів на її прохання.
Але відповіддю було лише тріскуча порожнеча.
Вона була сама. А Гант помирав.
Брайс зачекала п’ять секунд. Десять. Ніхто не відповів. Ніхто не прийшов.
Ковтнувши сльози, вона знову судомно вдихнула і відпустила диск.
Дихання Ганта ставало слабшим і повільнішим. Брайс підповзла до нього. Її руки тремтіли, але голос був спокійний, коли вона знову поклала його голову собі на коліна і, погладивши його залите кров’ю обличчя, сказала:
— Усе буде добре. Скоро прийде допомога, Ганте. Медвідьми вже близько, — вона заплющила очі, стримуючи сльози. — З нами все буде добре, — брехала вона. — Ми повернемося додому, де на нас чекає Сирінкс. Ми повернемося додому. Ти і я. Разом. У нас буде майбутнє, яке ти обіцяв. Але тільки якщо ти триматимешся, Ганте.
У його грудях почувся хрип. Передсмертний хрип. Брайс схилилася над Гантом, вдихаючи його запах, його силу. А тоді сказала йому їх — три слова, важливіших за які не було. Вона прошепотіла їх йому на вухо, вклавши у них усе, що в ній лишилося.
Останню істину — ту, яку він мав почути.
Дихання Ганта геть вповільнилося і стало ледь відчутним. Лишилося недовго.
Брайс не могла стримати сліз, і ті капали на щоки Ганта, змиваючи кров і лишаючи по собі чисті сліди.
«Запалюй», — прошепотів їй голос Даніки. У її серці.
— Я намагалася, — прошепотіла у відповідь Брайс. — Даніко, я намагалася.
«Запалюй».
Брайс схлипнула.
— Не вийшло.
«Запалюй», — прозвучало вже наполегливіше. Так, ніби… Ніби…
Брайс підвела голову. І глянула у бік Брами. На табличку і самоцвіти.
Вона чекала. Рахувала подихи. Один. Два. Три.
Самоцвіти лишалися темними. Чотири. П’ять. Шість.
Нічого не відбувалося. Брайс важко ковтнула і розвернулася до Ганта. Востаннє. Він відійде, і вона слідом за ним, щойно знову вдарять ракети чи демони наберуться сміливості й нападуть на неї.
Брайс знову вдихнула. Сім.
— Запалюй, — пролунало над Старою Площею. Над усіма площами міста.
Брайс різко розвернулася, щоб глянути на Браму Серця, коли знову зазвучав голос Даніки:
— Запалюй, Брайс.
Онікс Кістяного Кварталу на диску сяяв, наче темна зоря.
92
Стримуючи сльози, Брайс схопилася на ноги і кинулася до Брами, їй було все одно, як таке було можливо, коли Даніка знову повторила:
— Запалюй.
І тоді Брайс крізь сміх і сльози закричала:
— ЗАПАЛЮЙ, ДАНІКО! ЗАПАЛЮЙ, ЗАПАЛЮЙ, ЗПАЛЮЙ!
Брайс вдарила долонею по диску Брами.
І зв’язавши душу з душею подруги, про яку вона не забувала, подруги, яка не забувала її — навіть після смерті, — Брайс здійснила Занурення.
Приголомшлива тиша наповнила конференц-залу, коли Брайс поринула у свою силу.
З шаленим серцебиттям Деклан не зводив очей із відеотрансляції.
— Це неможливо, — промовив Король Осені.
Деклан був схильний з ним погодитися.
— Підземний Король казав, що у Даніки лишилося маленьке зерно енергії, — пробурмотіла Сабіна. — Крапля її єства.
— Хіба мертва душа може слугувати Якорем? — спитала Королева Гіпаксія.
— Ні, — відповіла Джесіба з усією категоричністю посланниці Підземного Короля. — Ні, не може.
Усі присутні затихли, зрозумівши, свідками чого вони стали: одиночного Занурення без страховки. Абсолютного вільного падіння. З таким самим успіхом Брайс могла стрибнути зі скелі й сподіватися на благополучне приземлення.
Деклан перевів погляд на екран одного з трьох комп’ютерів, які він відстежував, — на графік, що показував Занурення Брайс в елевсінській системі.
— Вона наближається до свого рівня магічної сили.
Позначка на шкалі сягала трохи більше нуля.
Гіпаксія заглянула йому через плече, вивчаючи графік.
— Але вона не вповільнюється.
Деклан вдивився в екран комп’ютера.
— Вона набирає швидкість, — він похитав головою. — Але… її сила визначилася на низькому рівні, практично нульовому, — сказав Деклан, почуваючись ідіотом.