Утім, це не мало значення. Спробує Брайс чи ні — вона все одно помре.
Лишилося тридцять секунд. Присутні у конференц-залі схилили голови.
Десять секунд. Король Осені потер обличчя і глянув на таймер. На останні секунди життя Брайс.
П’ять. Чотири. Три. Дві.
Одна. Мілісекунди мчалися до нуля. До вірної смерті.
Таймер зупинився на 0.003.
У нижній частині графіка елевсінської системи, уздовж злітної смуги, що вела до забуття, з’явилася червона лінія.
— Вона біжить, — прошепотів Деклан.
— Швидше, Брайс! — Даніка бігла слідом за нею.
Крок за кроком Брайс мчала ментальною злітною смугою до її кінця, який ставав дедалі ближчим.
— Швидше! — заревіла Даніка.
Одна спроба. У неї була всього одна спроба.
Брайс бігла. Вона мчала вперед, зціпивши зуби й ритмічно рухаючи руками.
Шанси були мізерні, ймовірність — мала.
Але вона намагалася. Поруч із Данікою — востаннє — вона могла спробувати.
Вона здійснила Занурення самотужки, але вона не була сама.
Вона ніколи не була сама. І ніколи не буде.
Бо в її серці буде Даніка, а поруч — Гант.
Наближався кінець смуги. Потрібно було відриватися від землі. Починати Підйом інакше вона впаде у небуття. Назавжди.
— Не зупиняйся! — скрикнула Даніка.
І Брайс не зупинялася.
Вона мчала далі. До останньої смертельної кінцевої точки.
Вона пробігла смугу до кінця. До останнього сантиметра.
А потім рвучко піднялася вгору.
Деклан не повірив власним очам, а Король Осені впав на коліна. Брайс підіймалася, підштовхнута потоком сили.
Вона проминула нижчі рівні.
— Як це… — видихнув Король Осені. — Це неможливо. Вона ж сама.
По суворому обличчі Сабіни текли сльози, коли вона прошепотіла:
— Ні, не сама.
Сила, якою була Даніка Фендир, сила, яка дала Брайс цей поштовх угору, згасла, розчинившись у небутті.
Деклан зрозумів, що вона вже не повернеться — ні в цей світ, ні на оповитий туманами острів.
Навіть якщо Брайс вдасться подолати весь шлях і повернутися до життя, через брак кисню її мозок міг померти. Але його принцеса боролася за кожен сантиметр, що вів її нагору. Її сила змінювалася, у ній проявлялися сліди всіх, хто надавав їй її: русалки, перевертні, дракі, люди, янголи, спрайти, фейрі…
— Як? — промовив Король Осені, радше сам до себе. — Як?
Йому відповів древній Ватажок вовків, чий висохлий голос зазвучав над сигналами графіка:
— За допомогою наймогутнішої сили у світі. Наймогутнішої сили в усіх світах, — він вказав на екран. — Тієї, що зберігає вірність навіть поза смертю і не згасає з роками. Що лишається непохитною перед лицем безнадійності.
Король Осені розвернувся до древнього Ватажка, хитаючи головою і все одно не розуміючи.
Брайс уже досягла рівня сили звичайних відьом. Але до життя ще було надто далеко.
Краєм ока Деклан помітив якийсь рух на екрані й розвернувся до зображення камери зі Старої Площі.
Обвитий блискавками, цілий і здоровий Гант Аталар стояв навколішках біля Брайс, схилившись над її мертвим тілом. Його руки ритмічно натискали на її грудну клітку — він робив масаж серця.
Крізь зціплені від зусиль зуби, Гант промовив до Брайс:
— Я чув, що ти сказала, — блискавки тріскотіли над ним, а його сильні руки продовжували натискання. — У чому ти зізналася тільки тоді, коли я вже майже помер, боягузко нещасна, — він пропустив крізь неї розряд своєї блискавки, намагаючись запустити її серце, і її тіло вигнулося дугою над землею. — А тепер повернися і скажи мені це в обличчя.
Сабіна прошепотіла щось через стіл до Короля Осені, і Деклан, почувши це, піднісся серцем.
Це була відповідь на слова древнього Ватажка. Відповідь на запитання Короля Осені. Відповідь на те, чому, всупереч сигналам статистики, що лунали з комп’ютера Деклана, вони бачили відчайдушні спроби Ататара змусити серце Брайс Квінлан битися.
За любові усе можливо.
94
Вона була і морем, і небом, і камінням, і кров’ю, і крилами, і землею, і зірками, і темрявою, і світлом, і кістками, і полум’ям.
Даніка зникла. Вона віддала те, що лишилося від її душі, від її сили, допомігши Брайс відштовхнутися від смуги і розпочати стрімкий Підйом.
— Я люблю тебе, — прошепотіла Даніка, перш ніж розчинитися у небутті, і її рука вислизнула з долоні Брайс.