— Вважай, це за рахунок закладу, — промуркотіла вона, поплескавши лева по щоці, а тоді розвернулася до сяйливого золотого бару на скляній платформі, що висів під широкою стелею.
Вона не дозволила собі глянути у бік їхнього куточку між двома напіврозваленими колонами. Не дозволила собі подивитися, хто зараз міг там сидіти. Не Юніпер, яка цими днями була така зайнята, що мала час лише на нечасті бранчі, і точно не Ф’юрі, яка не спромагалася ні відповідати на її дзвінки і повідомлення, ні взагалі приїздити до міста.
Брайс повела плечима, відганяючи думки геть.
Перевертні-ягуари, які стояли на варті на вершині яскраво освітлених золотих сходів, що з’єднували реконструйований храм із віп-баром, відкинули чорний оксамитовий канат і пропустили Брайс. По обидва боки від суцільно золотого бару стояли двадцять скляних стільців, але зайнята була лише третина. Гістьми були ваніри усіх Домів. Утім, людей не було.
Окрім неї, якщо її взагалі рахувати за людину.
Її клієнт уже сидів у дальньому кінці бару. Темний костюм обтягував його громіздке тіло, довге чорне волосся було гладко зачесане назад і відкривало гострі риси обличчя й очі кольору чорнила.
Неквапливо підіймаючись до нього і молячись, щоб він був не з тих, хто зауважить, що вона технічно спізнилася на дві хвилин, Брайс подумки перераховувала усе, що знала про нього.
Максимус Терціан, двохсотлітній вампір; вічний холостяк; син лорда Седріана, найбагатшого серед панґерських вампірів і найжахливішого, якщо вірити чуткам. Відомого тим, що наповнював ванни у своїй гірській фортеці кров’ю людських незайманих дівчат і купався у їхній молодості…
Краще не стало. Брайс натягнула фальшиву усмішку і, всівшись на сусідній стілець, замовила бармену склянку газованої води.
— Містер Терціан, — вітаючись, промовила вона і подала руку.
Посмішка вампіра була настільки солодка, що Брайс припустила, що за ці століття тисячі жінок, побачивши її, самі скидали трусики.
— Міс Квінлан, — промуркотів він, узявши її руку і поцілувавши. Його губи надто затрималися на її пальцях, і Брайс придушила бажання відсмикнути руку. — Приємно зустрітися з вами во плоті, — він ковзнув поглядом до її шиї, а потім до глибокого декольте. — Хоча галерея вашої хазяйки повна витворів мистецтва, справжній шедевр — це ви.
Ну звісно.
Брайс схилила голову, вимушено всміхнувшись.
— Ви кажете це усім дівчатам.
— Тільки найапетитнішим.
Це була пропозиція щодо того, як може скінчитися цей вечір, якщо вона захоче: її висмокчуть і відтрахають. Брайс вирішила не повідомляти йому, що вже задовольнила цю потребу, тільки без кровоссання. Нехай кров залишається на місці, дякую, дуже дякую.
Вона полізла до своєї сумочки і дістала вузьку шкіряну теку — точну копію тих, в які у «Вороні» вкладали солідні рахунки для найособливіших клієнтів.
— Ваша випивка за мій рахунок, — з посмішкою промовила вона і підсунула теку до вампіра.
Максимус розгорнув її і вчитався у документи, які підтверджували його право власності на п’ятитисячолітній оніксовий бюст якогось давно померлого вампірського лорда. Ця угода стала справжнім тріумфом для Брайс після кількох тижнів роботи, упродовж яких вона розсилала повідомлення потенційним покупцям, закидаючи вудочки і дражнячи їх можливістю придбати рідкісний артефакт та випередити конкурентів. Вона накинула оком на Максимуса — і за допомогою численних телефонних дзвінків і повідомлень таки піймала його на вудочку, зігравши на його ненависті до інших вампірських лордів, крихкому его і нестерпній зарозумілості.
Тепер їй було нелегко стримувати посмішку, дивлячись, як Максимус — у жодному разі не Макс — кивав, читаючи документи. Створюючи для нього ілюзію усамітнення, Брайс розвернулася на стільці й глянула вниз на переповнений танцмайданчик.
Біля колони танцювала група молодих жінок у сяйливих неонових обручах, наповнених першосвітлом. Вони сміялися, співали і передавали одна одній пляшку ігристого вина.
У Брайс сперло у грудях. Колись вона планувала влаштувати свою вечірку з нагоди здійснення Занурення у «Вороні». Планувала бути такою ж розгнузданою, як ті жінки внизу, і розважатися з подругами одразу після Підйому і доти, доки вона або не вирубиться, або її не виженуть із клубу.
Чесно кажучи, саме на вечірці вона тоді й хотіла зосередитися. Більшість намагалася зосередитися радше на святкуванні, аніж на суцільному жаху самого ритуалу.