Але це був необхідний обряд. Тому що енергетичну сітку першосвітла генерувало чисте, нерозведене світло, що його під час Занурення випромінював кожен ванір. І лише під час Занурення з’являвся спалах першосвітла — справжня первісна магія. Вона могла як зцілювати, так і знищувати, і взагалі робити будь-що в цьому діапазоні.
Першу частку першосвітла, яку вилучали і законсервовували, завжди використовували для зцілення, решту потім передавали на електростанції для живлення світлових приладів, машин, механізмів і технічного обладнання; якусь частину використовували для заклинань, а якусь залишали для темних оборудок Республіки.
«Пожертва» першосвітла кожним громадянином була ключовим елементом ритуалу Занурення, почасти тому його завжди проводили в урядовому центрі: у стерильному приміщенні, де світло того, хто здійснював Занурення, поглиналося під час переходу до безсмертя й істинної сили. Усе відстежувалося елевсінською системою, здатного за допомогою вібрацій світової магії контролювати кожну мить обряду. Бувало, що родичі справді спостерігали за Зануренням через монітори у сусідній кімнаті.
Занурення було найлегшою частиною ритуалу: той, хто його виконував, падав у глибини власної сили. Але щойно він досягав дна, його смертне тіло спускало дух. І тоді починався зворотний відлік.
На те, щоб тіло повернулося до життя, лишалися лічені хвилини — поки мозок остаточно не помре через брак кисню. Шість хвилин на те, щоб промчати ментальною злітною смугою, єдина відчайдушна спроба злетіти з дна своєї сили угору до життя. Як не зробиш вдалий ривок — упадеш у бездонну чорну яму і чекатимеш смерті. Як не набереш достатній темп на цій злітній смузі — упадеш у бездонну чорну яму і чекатимеш смерті.
Ось чому хтось мав виступати у ролі Якоря — бути маяком, рятувальною мотузкою, амортизувальним тросом, який висмикне свого товариша нагору і поверне до життя, коли той відірветься від злітної смуги. Здійснити Занурення одному означало померти — сягнути самісінького дна своєї сили, де серце припиняє битися. Ніхто не знав, чи продовжувала втрачена назавжди душа жити там, унизу, чи вона помирала разом з тілом.
Ось чому Якорями зазвичай були члени родини — батьки, брати і сестри — або близькі друзі. Ті, хто не покинуть тебе напризволяще. Або держслужбовці, які мали юридичні зобов’язання діяти за протоколом. Дехто стверджував, що ці шість хвилин звуться Пошуком — що впродовж цього часу стикаєшся з самісінькими глибинами своєї душі. Але затримаєшся надовше — залишишся без жодних шансів вижити.
Лише після вдалого Підйому і повернення до порога життя, наповненого новою силою, досягалося безсмертя: процес старіння вповільнювався і заморожувався, а тіло ставало майже незнищенним, оскільки одразу після повернення було залите першосвітлом, таким яскравим, що могло осліпити, якщо дивитися неозброєним оком. Але наприкінці, коли глянцеві енергетичні панелі урядового центру поглинали першосвітло, усім винуватцям урочистостей діставалася на пам’ять лише прикра крапля першосвітла у пляшечці. Такий собі симпатичний сувенірчик.
Нині, на страшенно популярних вечірках, влаштованих на честь Занурення, як-от на тій, що відбувалася внизу, новоспечені безсмертні часто використовували виділену їм пайку власного першосвітла на пам’ятні сувеніри своїм друзям. На їхній вечірці Брайс планувала роздати сяйливі обручі та брелоки з написом «Поцілуй мою блискучу сраку!», а Даніка — сяйливі стопки для шотів.
Брайс умить сховала подалі давній біль, який стискав їй груди, коли Максимус різко захлопнув теку, закінчивши читання. У його руці з’явилася така ж тека, і він підштовхнув її до Брайс по сяйливій золотій барній стійці.
Брайс глянула на чек, вкладений у теку — на приголомшливу суму, яку він передав їй так, наче це була порожня обгортка від жувальної гумки, — і знову посміхнулася. Хоча всередині її трохи скорчило від того маленького факту, що вона не отримає жодного відсотка своїх комісійних за продаж цього бюста. Як і за продаж інших витворів мистецтв з галереї Джесіби. Ці гроші йшли деінде.
— Приємно мати з вами справу, містере Терціан.
Усе. Готово. Час повертатися додому, залазити у ліжко і, згорнувшись калачиком, притискати до себе Сирінкса. Найкращий спосіб відсвяткувати угоду, який їй зараз спадав на думку.
Але на теку лягла бліда, міцна рука.
— Ви вже йдете? — На обличчі Максимуса знову з’явилася та солодка посмішка. — Буде прикро, якщо така красуня, як ви, піде, коли я саме збирався замовити пляшечку «Серата».
Ігристе вино з півдня Вальбари коштувало приблизно від сотні золотих марок за пляшку. І, вочевидь, змушувало таких самовдоволених придурків, як він, думати, що воно було запорукою жіночої компанії.