З огляду на те, що батько робив зі своїми суперниками, краще було серед них не опинятися.
— Ця інформація вкрай важлива. Я вже повідомив Флінна і Деклана, щоб вони посилили патрулювання у П’яти Трояндах. Ми пильнуватимемо кожну вулицю.
— То навіщо мені було тобі про це казати, якщо ти й так упорався?
Його батькові було майже п’ятсот років, більшу частину з яких він носив золоту корону Короля Осені, і весь цей час він був ще тим гівнюком. А ще у нього досі не виявлялися ознаки старіння — не так, як це відбувалося у фейрі, які поступово жовкли, наче випрана забагато разів сорочка, і розчинялися у смерті.
Тож це триватиме ще кілька століть. Рунн гратиме роль принца. Стукатиме у двері й чекатиме дозволу ввійти. Схилятиме коліна і коритиметься.
Рунн був одним приблизно з десятка фейських Принців на всій планеті Мідґард — і з більшістю він познайомився за ці кілька десятиліть. Але з-поміж них лише він був Зоренародженим. З-поміж усіх фейрі.
Як і Рунн, інші принці служили самозакоханим, марнославним королям, призначеним Правителями міських округів чи ділянок дикої місцевості на різноманітних територіях планети. Деякі з них століттями чекали на свій престол, відлічуючи кожне десятиліття, наче звичайні місяці.
Це викликало у нього огиду. Завжди. Вкупі з тим фактом, що все, що він мав, оплачував покидьок, який сидів перед ним: офіс над забігайлівкою, віллу в П’яти Трояндах, прикрашену безцінним антикваріатом, що його подарував йому батько після Випробування, на якому він здобув Зоряний Меч. Рунн ніколи не зупинявся на віллі. Натомість він обрав жити в будинку поблизу Старої Площі, який ділив з двома найкращими друзями.
І який також був куплений за батьківські гроші.
Офіційно гроші надходили з «зарплатні», яку Рунн отримував за те, що очолював фейський підрозділ Допоміжних сил міста. Але чинності цьому чеку надавав підпис його батька.
Король Осені підняв пристрій із призмою.
— Командир 33-го сказав щось суттєве?
О, їхня зустріч з Тиберіаном була за крок від катастрофи.
Спершу Тиберіан допитувався про те, де вчора вночі перебувала Брайс, і Рунн ледве стримався, щоб не врізати янголу, байдуже, був він Командиром 33-го чи ні. Потім у нього вистачило нахабства спитати, де був сам Рунн.
Рунн вирішив не казати Тиберіану, що бажання відгамселити Максимуса Терціана за те, що той схопив Брайс за руку, було дуже спокусливим.
Вона би відкусила йому за це голову. До того ж вона сама змогла постояти за себе, вберігши Рунна від політичного кошмару кровної помсти, яка розпалилася б між їхніми двома Домами. Не лише між Домами Неба і Подиху та Полум’я і Тіні, а й між Данаанами і Терціанами. А отже, між усіма фейрі та вампірами Вальбари і Панґери. А з фейрі у питанні вендети краще було не жартувати. Як і з вампірами.
— Ні, — відповів Рунн. — Хоча Максимус Терціан помер через кілька годин після ділової зустрічі з Брайс.
Його батько відклав призму, скрививши губи.
— Я ж казав тобі попередити це дівчисько, щоб не висовувалася.
«Це дівчисько». Брайс завжди була для їхнього батька «цим дівчиськом» або просто «дівчиськом». Рунн не чув, щоб за останні дванадцять років — після її першого й останнього візиту на цю віллу — батько хоч раз назвав її на ім’я.
Після того візиту все змінилося. Брайс уперше приїхала сюди грайливою тринадцятирічною дівчинкою, готовою нарешті зустрітися зі своїм батьком і його народом. Зустрітися з Рунном, який був заінтригований появою єдинокровної сестри, після того як понад шістдесят років був єдиною дитиною.
Король Осені наполягав на тому, щоб візит був таємний — не кажучи вголос очевидного: доки Провидиця не прошепоче твоє майбутнє. Те, що сталося потім, стало справжньою катастрофою не лише для Брайс, але й для Рунна. У нього досі щеміло у грудях, коли він згадував, як вона покидала віллу в сльозах гніву, відмовляючись навіть озирнутися. Ставлення батька до Брайс відкрило Рунну очі на справжню натуру Короля Осені… і той холоднокровний покидьок завжди про це пам’ятав.
Упродовж наступних трьох років Рунн часто навідував Брайс у будинку її батьків. Вона була світлою плямою у його житті — найсвітлішою, якщо бути чесним. До тієї ідіотської, ганебної сварки, коли вони полаялися настільки, що Брайс досі не могла його терпіти. Рунн її не звинувачував — він сам наговорив такого, про що одразу ж пошкодував.
— Брайс зустрілася з Максимусом раніше, ніж я попередив її про належну поведінку, — промовив Рунн. — Я прибув, коли вона вже збиралася, — отримавши дзвінок від Різо Серґатто і почувши серйозний голос зазвичай веселого перевертня-метелика, він помчав у «Білий Ворон», навіть не поміркувавши про мудрість цього рішення. — За словами Тиберіана, я — її алібі: я сказав йому, що провів її додому, лишався з нею і пішов пізніше за зазначений час смерті Терціана.